Отим, що розбивають пам’яті обличчя,
сказати нічого. Потвори. Безнадійні.
Вони не поминають біль зі свічками.
Їм взяти, крім каміння, в руки нічого,
Але оце ж вони і живлять війни.
Хтось їм у голову вкладає анти-істину.
І вже з тієї голови можеш стрілять.
Бо ними можна ще хіба що їсти.
Бо це ж манкурти і сепаратисти.
Їм ватні голови і душі не болять.
Але від того щось не легше. Ще розіб’ють?
Вони ж взялися хвацько. Б’ють мов скло.
Вони регочуть в наших ранах сіллю.
Вони - дурне й отруйне дике зілля.
(Скільки ж каміння в пазусі було!..).
І не про них хотіла. А про спротив.
Коли нам трапиться потвора на шляху,
напхаймо йому його ж лайном рота,
у пахвину - за старанну роботу,
щоб знав, що він є гнида. Й ху із ху.
Мені так закипає гнів! Це гнів жіночий.
Як стрінеться, не дай Біг, він мені,
я натягну його свинячі очі
на його дупу. Бачиш, анти-зодчий?
Як воно - жити й дихати в лайні?
Не часто смію закликати помсту.
Але за це помщуся і сама.
Бо скільки ж можна?! Не дозволю, доста.
Прошу у однодумців перепосту
від імені дітей, дружин і мам...
Допоки Цар небес розгляне справу,
постоїмо за себе і за правду.
P.S. Вибачте за гнів у вербну неділю. Але потвори заслуговують на публічну ганьбу і помсту.
вологість:
тиск:
вітер: