Чого ми бідні? Бо дурні. Чого дурні? Бо, бо… Бо терпляче слухаємо різні нісенітниці. Скажімо, про неможливість носіння камуфляжу, чи про перехід на літній час, чи про обов`язкове вивчення шахів у школі, чи про наклепи… Ойойой! Такий вже менталітет у нас.

А ще дехто з нас іноді чекає манни небесної у вигляді, наприклад, дешевої ковбаси. Сподівається, що хтось підкине на дурняк ще й кілька кілограмів гречки… під час виборів чергових. Вислуховує байдуже отих кандидатів у депутати, в президенти. Потім і обирає їх собі, як той же мішечок з гречкою. І радіє довгій локшині, що звисає з вух аж до п`ят.

А «зелений чоловічок» з планети Альфа прагне іншого. Насамперед високої поваги до себе. Бо ж ВІН обирає, а не хтось! Та й обраним ВІН завше нагадає, що якщо вони не поважатимуть його, то не поважатимуть, перш за все, себе. Це так… Бо у них ТАМ головний закон – Мораль.

А ми, на нашій грішній Землі забули, мабуть, про цей всесвітній закон. Можливо, через це забули й про те, що в автобусі, скажімо, обов’язково треба поступитися місцем жінці чи бабусі. Всміхнутися, коли ненароком хтось наступить на ногу... І соромимося чомусь своїх істинних почуттів. А ще ми занадто меркантильні чомусь. Навіть коханій, даруючи квіти, не забуваємо сказати, скільки вони коштують... Не читаємо в автобусі чи парку книжок. Не дискутуємо вже на кухнях, бо звикли до куликово-кисельово-шустерівських телешоу.

А як на вулиці поводимося? В ліфті навіть з сусідами не розмовляємо. Вважаємо, що краще бути брутальним, пишаємось силою, безкультур`ям. Тож байдуже нам, що наші, не «альфівські» обранці, ніяк не можуть зупинитися. Тягнуть і тягнуть. Липнуть і липнуть до їх кишень наші грошенята, бо й досі ми наївно віримо буйно-щедрим обіцянкам. А „народний”, дивись, вже й до керівництва чергової партії окозамилювачів протиснувся. У костюмчик дорогий вбрався, золотий годинничок на руку начепив за ціною цукрового заводика в Пуп`янську, Майбах припаркував до п`ятизіркового готелю. І нарешті збулося… міністриком став.

Аж раптом – біда! Розміняло вище керівництво. Політика це вам не бірульки. Горе… «Та хіба ж то горе, – заспокоює себе оптимістично-політичний лідер, – власну партію створю і в «демос» піду».
І вигадав. Працює ж кебета за наші кревні. Пливуть вони знову рівним потічком до кишень щедрого обіцяльника. Копійка до гривні, долярчик до… А ще й «засіють», бува, щедро в новорічні свята. Так капітальчик і нагромадився.

Ось і народився… олігарх.

Правда, ще зовсім маленький. Але то нічого. Для кількаповерхової дачі вже й у нього бабла вистачає. Ще й на соточку гектарів для апельсинового гайочка.

«Піду в президенти! – заявляє раптом роздобрілий політик з-за високого тину. – Будуть щасливі наші… діти».

«А якщо не оберуть? – вкрадається холодком сумнів несподівано. «Якось проживу з народною благодаттю. Мо` в парламент підберуть… За списком».

Не сумнівайтесь, пане, оберуть! Дивись, скільки їх: ображених, зголоднілих, обездо-лених, збіднілих, зневірених. На всіх і партій, чого доброго, не вистачить. Але ж соло-денької локшини ще багато. Аби вуха «демосу» витримали…

І що ж далі?.. Злиденність, деградація, а найгірше – насилля. Бо вже замало золотого унітазу...
Відтак виникає законне запитання: коли ж вибиратися із совковості, коли настане зрештою оте обіцяне європейське світле майбутнє?.. Можливо, краще дослухатися до слів одного з японських бізнесменів, який на запитання, як ми, українці, набагато відстали від Японії, відповів:

«Назавжди». І що – опустити руки?.. Однозначно скажу „Ні!”, бо ми – УКРАЇНЦІ! Слава Україні!

Віктор ВАСИЛЬЧУК, журналіст, письменник.