Як українці за «комуналку» платили

Комунальні байки - всі вигадані історії з життя. Однак, як відомо, в кожній вигадці - тільки частка вигадки. Сьогодні пропонуємо байку про те, як українці чергове підвищення тарифів на газ зустріли.

Ще декілька років тому нечисленні мешканці маленького селища Свинківка, що розташоване на березі мальовничого Тясмину, поміж себе прозвали кожне десяте число місяця «чорним днем розплати».

Адже незважаючи на відсутність дороги як такої, кожного десятого числа у селище таки доїжджав УАЗік-«таблетка» місцевого управління газового господарства, аби розвести поміж мешканців найвіддаленішого від районного центру селища Свинківка квитанції про сплату за спожитий природний газ.

Цього разу свинківчани з особливим острахом очікували на приїзд газового УАЗіка, адже нещодавно урядом, для отримання чергової порції кредитів на «реформи та розвиток економіки» на вимогу міжнародних кредиторів, було прийнято рішення про підвищення тарифів на природний газ для населення в сім разів для покриття дефіциту «Нафтогазу».

Острах був тому, що в Свинківці було заведено поміж всіма мешканцями – платити за електроенергію та газ вчасно і в повному обсязі, не допускати заборгованості, бо бути в боржниках для справжнього свинківця велика ганьба, а жити у ганьбі свинківчани не звикли – соромно перед пращурами, пам'ять яких тут звикли берегти та поважати. До честі свинківчан потрібно сказати, що поважати пращурів справді є за що.

Саме в цих краях колись починалася Коліївщина, коли запорізький козак Максим Залізняк зібрав перший загін повстанців – гайдамаків, слава про яких прокотилася аж до Варшави. Через півтора століття свинківчани знову брали участь у русі звільнення рідної землі від загарбників та стали частиною Холодноярської республіки - невизнаного державного утворення, воїни якої вели партизанські військові дії проти німецьких окупантів та російських «білих» і «червоних» інтервентів. За однією з легенд сам отаман Чорногузко на прізвисько «Чорний ворон» був родом із Свинківки, що не може не плекати почуття гордості у свинківчан, нехай це і можлива народна брехня.

Роботи свинківчани також ніколи не цурались – за радянських часів місцевий колгосп «Червоний Жовтень» завжди був серед перших по виконанню державних планів по зерну та заготівлі м’яса, за рахунок колгоспу розвивалася селищна інфраструктура, побудували водогін, дитячий садок та клуб.

Доба незалежності внесла свої корективи – у буремні 90-ті роки колгосп спочатку був розкрадений, потім визнаний банкротом, а потім все те, що залишилося – розпаювали між свинківчанами. Не відчуваючи перспектив для свого розвитку, молодь почала покидати Свинківку та роз’їхалася по найближчих райцентрах, а кому поталанило більше – знайшов кращу долю в обласному центрі. Доживати свій вік у Свинківці залишилися самі пенсіонери, які не схотіли покидати рідні домівки, та й хто там чекає на них у райцентрі, там своїх пенсіонерів вистачає.

Про існування цього колись героїчного селища держава згадала лише в 2010 році, коли в десяти хатах місцевих мешканців, а це все, що залишилися від всієї Свинківки, зявився природний газ – українські чиновники продовжували вперто виконувати Програму газифікації населених пунктів незважаючи на попередження провідних експертів про небезпечність російської «газової голки» та необхідність розвитку альтернативних джерел енергії.

До того моменту, поки тарифи на природний газ для мешканців села були прийнятними, а по версії «Нафтогазу» - збитковими для нього, - зі сплатою за спожитий газ у свинківчан проблем не було. Навіть отримуючи не більше тисячі двісті гривень пенсії (мабуть селяни на більшу пенсію в державі, де колишні чиновники отримують по сім тисяч пенсії, не заслужили), свинківчанські пенсіонери завжди вчасно, або, навіть, наперед, проплачували за комуналку. Але не цього місяця…

Василь Чучупак неспішно чимчикував своєю вулицею, розмірковуючи про долю та несправедливість механізму державного устрою по відношенню до пересічних людей, коли його окликав знайомий голос сусіда Петра Деркача:

- Добрий ранок, Василю Яковичу!, - Куди це Ви в таку ранню годину ходили?

- Доброго ранку й Вам, Петро Михайловичу! Та ось ходив на пошту, заплатив за комуналку, за світло, за газ по нових тарифах, тепер ось іду абсолютно щасливий – грошей вистачило на все, навіть трохи решти залишилось, зараз зайшов до Майки в магазин та купив на всю решту цукерок для дружини, їй щось захотілося «Корівки»…

- До речі, де вона? Давно я не бачив Марії Трифонівни!

- Не питайте, Петро Михайлович…Тільки два дні тому з лікарні її забрав – тепер відновлюємося…

- А що сталося? Знову серце?

- Та якби ж то серце, Петре Михайловичу…Ото ми коли отримали квитанцію за газ по нових тарифах – ледь інфаркт не трапився! Накрутили ми газу в січні на три тисячі гривень…а у нас пенсії на двох – дві сто, а ще ліки потрібно купити, хліб…щоб ото заборгованості не було у нас за комуналку, щоб не забрали у нас з Марією нашу хату за борги, вона зважилася на операцію – їй видалили нирку, а потім вона її продала чи в Німеччину, чи у Францію, за це нам дали 50 тисяч євро. Ми їх відклали – тепер буде за що за газ платити…

- Ото лихо яке, Господи Боже мій, бідна Марія Трифонівна, переказуйте привіт їй та побажання здоров’я!

- Дякую, сусіде! А як у Вас, скільки газу напалили, у Вас мабуть взагалі страшна сума вийшла – будинок у Вас з Василиною Дмитрівною мабуть квадратів на тридцять більший ніж наш?

- Ой, не питайте, Василю Яковичу…накрутили ми у двох з бабцею аж майже на п’ять тисяч…не знаю як і сплачувати, мабуть цей місяць пропустимо, а далі що робить – не знаю…нирки в нас в обох негожі - так що ваш варіант не для нас. Мабуть прийдеться Батьківщину продати...

- Ви, що зовсім здуріли, сусіде? Як це Батьківщину продати? Що, в сепаратисти задумали записатися, в ту, як його, ДНР вступити, чорти б її ухопили, - аж зайшовся від люті Василь Чучупак.

- Та ні, сусіде, яка там ДНР, Боже збав мене від такої ганьби, я що Вам москаль чи інша потвора яка? – образився старий Деркач У мене просто у Васильківці хата від батька ще залишилася, а йому від його батька, стара така, але міцна, їй вже понад сто років. Я там народився, там знайшов свою Василину – це моя Батьківщина…

Окрім хати там п'ятнадцять соток землі, садочок, нехай старий, нехай запущений, але ж натуральні фрукти. Продам його тисяч за 50 гривень – до кінця року вистачить за газ платити, а далі не знаю, що. Наймемося в той райгаз робити двірниками, прибиральниками, ми ще ж не такі старі, руки робочі, тяжкої праці ніколи не цуралися – нехай не платять нам зарплату, нехай її забирають за той газ, нащо взагалі наші десять хат було тоді газифікувати?

- Ото ж бо, хто знав що так воно вийде. Слухай, сусіде, я тут окрім цукерок у магазині взяв чвертку, ну так, про всякий випадок…Вдома мене моя Марія буде вичитувати за неї, а з хорошим сусідом гріх по чарчині не пропустити…Пригостимося?

- А чого б і не пригоститися? Сусіда я поважаю, тому відмовити не можу! Наливайте, Василю Яковичу! Скільки того життя! І жити стає все цікавіше та цікавіше! Хтозна, може й я нирку свою на базар понесу, коли мені районна податкова нарахує податок на нерухомість за мою хатинку, сарай та вбиральню!

Чвертка горілки, куплена в магазині Василем Чучупакою, завершилася якраз на третьому тості, який традиційно в Свинківці п’ється за прекрасну половину людства – жінок та дружин.

- Ну, що, сусіде, нехай вони з нами, а ми з ними проживемо якнайдовше, бо кому ми ще потрібні в цьому житті! А газовикам тим нехай гикнеться в їхніх Ланд Крузерах! Будьмо! Як там наші предки казали? Воля України або смерть? Тепер буде «Заплати за газ та помирай у спокої»!