Репортаж рефлексій
Якось прогулювалася улюбленим місцем малинчан – Косою.
Давно пишу цей топонім з великої літери. Щоб закріпити його назву у словнику містян як власну. Щоб актуалізувати особливість і вразливість природного об’єкта.
Мої спостереження. Краса довкілля суттєво зіпсута людиною. (Ха! Відкрила Америку!).
Хоча деякі люди намагаються чинити спротив безкультур’ю й екологічному невігластву, встановлюючи бочки для сміття і агітацію санітарної чистоти.
Навколо Коси теж не вельми затишно.
У цих оглядинах трапився жвавий транспорт, який віз господарів зі щойно випраними хідниками від водойми до їх, впевнена, чистого і екологічного обійстя.
Весільні фото- і відеосесії тут вже не такі популярні, як 25 років тому, подумалося.
Мимохідь колєжанка показала мені дику качку унікальної породи, яка внесена в Червону Книгу України… Це ж треба, є! Є ще надія!
Отже всі люблять тут відпочивати і всі водночас нехтують збереженням дивини цього місця. Наслідки не забаряться. І від того страшно. За такого ставлення – ліс і водойма з нами не назавжди.
Під час прогулянки ми з супутницею вирішили присісти в одній із альтанок. Проте не встигли. Молоді люди випередили і вклали там свої речі, буцім «ми ж перші!».
Пішли до іншої альтанки. О, вільно нарешті. До нас підбіг юнак: «Ви тут довго будете? Ні? То займіть для нас. Ми за півгодини будемо тут!». А сам скочив на скутера і помчав, очевидно, «своїх» кликати. Ну гаразд…
Та де там. За кілька хвилин приїздить інший молодий чоловік теж на скутері, але очевидячки з іншого товариства, і з невдоволенням до нас: «Ви що, не бачите, що тут зайнято?» - «Так, бачимо, бо ми тут сидимо з колєжанкою, тому й занято, чи не так?» - «Ви не побачили, що тут куртка і ковдра висять при вході?».
На фронтальному косяку дійсно висіли якісь лахи. Ми удвох ще подумали, що хтось забув їх відучора…
Однак молодий чоловік наполягав, щоб ми звільнили територію. Наполягав жорстко і нечемно. Бо це ж його особиста територія, як вбачалося?
Ми намагалися пояснити неправоту землякові. Проте він по-господарськи відвернувся і присів розпалити вогнище. І нам насправді вже не хотілося лишатися в цій альтанці.
Повертаючись дорогою назад, бачу з десяток різних поліських птахів; помічаю пляшки з міцним питвом, щойно занурені новоприбулими відпочивальниками у лоно водойми; зауважую, що лінія води так і не повернулася до рівня 10-річної давності; милуюся розлогим краєвидом аж до протилежного берега; читаю плакати-застороги і агітки-прохання громадських активістів.
От би застосувати до цього (й низки інших природних локацій) режим перепустки, як в районі Шацьких озер. Адже там, щоб в’їхати, треба проминути контрольний пост, заплатити за машину й кількість людей, які перебуватимуть на заповідній території. І вже навіть це не рятує неповторні перлини Волині від занепаду. Вода в озерах (а про це говорилося ще в 2009-2012 роках, чула, бо жила тоді на Волині… активісти били на сполох через розробку кар’єрів піску чи коаліну північніше, вже в Білорусії!).
А у нас? У нас ніби й менше зло, але чи добріше й щадливіше воно від того до всетерплячої природи?
І думаю мимоволі: а що я побачу і подумаю за наступні 10 років?
Коса. Це Коса, якій не притаманна гострота леза, аби захистити себе.
З любов’ю Ірина Кримська.
* * *
Підпишіться на нашу сторінку в Facebook
Поділитися:
вологість:
тиск:
вітер: