ВАЙДМАНН: Із головою поринув у нові обов’язки начальник цеху №6 Богдан Надоненко

Із головою поринув у нові обов’язки і начальник цеху №6 Богдан Надоненко, який, окрім того, що очолив один з основних цехів фабрики, також був обраний членом Профспілкового комітету товариства.

— Богдане Петровичу, розкажіть про себе.

Мені 42 роки, одружений, маю трьох дітей: двох синів та красуню дочку. Народився і виріс в Естонії, м. Таллінн, куди після навчання в Одеському політехнічному інституті потрапили мої батьки за розподілом.  По закінченні середньої школи я продовжив свою освіту в Ленінградському інституті залізничного транспорту на факультеті «Робототехніка», а після першого курсу перевівся в Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування на факультет «Автоматика», який закінчив з відзнакою в 1996 році.

Із розвалом Союзу батьки, як і багато інших співвітчизників, вирішили повернутися на Батьківщину. Оселилися в Малині наприкінці 1991 року. Мати, Алла Іванівна, була керівником гуртка у Центрі дитячої творчості. Батько, Петро Йосипович, тривалий час, аж до виходу на пенсію, працював на паперовій фабриці в електроцеху начальником електролабораторії.

В 1996 році доля і мене привела на малинську паперову фабрику — тут я готував свій дипломний проект «Модернізація приводу малої лабораторної папероробної машини», який успішно захистив та отримав диплом за спеціальністю «Автоматика та управління у технічних системах». А вже у жовтні того ж року тут розпочалися мої робочі будні як інженера-електроніка метрологічної служби, аж доки одна випадкова зустріч не змінила мого життя.

— Цікаво...

— У середині червня 1997 року мене відправили для виконання ремонтних робіт в механічний цех, під час яких я і познайомився з директором приватної пусконала-годжувальної компанії ЗАТ «Фирма АД Инжениринг» Богатирьовим Є.П.
То була невелика організація, яка надавала послуги з модернізації приводів ПРМ та компенсації реактивної потужності в енергосистемах.

У той час фірма саме підписала контракт з банкнотною фабрикою, де відбувалося встановлення і пропуск обладнання ПРМ. Об’єм робіт був дуже великим, і тому компанії знадобився ще один спеціаліст з автоматики та програмування. На банкнотній фабриці все було новим, цікавим і надсучасним. Ми повністю пропускали привід та налаштовували роботу допоміжного та основного обладнання ПРМ, займалися оптимізацією програмного забезпечення, а потім готували повний комплект технічної документації.

У 2000 році наш контракт із «банкноткою» закінчився, і почалися подорожі Україною: Конотоп, Івано-Франківськ, Обухів, де ми тільки не були...

За півтора року відбулися зміни в моєму особистому житті, і я захотів осілості. Влаштувався на роботу в іспанську компанію «Euro Foods GB Ukraine» (м. Бровари) провідним інженером. Одружився і, зрештою, мав визначитися, лишатися в Броварах чи їхати до Малина. У час моїх роздумів з’явилася вакансія керівника 6Б цеху — і після численних співбесід я отримав роботу — 10 листопада 2005 року став начальником цеху ДП “ВМІК”. З тих пір минуло вже 11 років.

— Богдане Петровичу, а що привело вас до рішення перейти працювати на ПАТ “ВАЙДМАНН-МПФ”?

По перше, я сприймаю перехід на ПАТ “ВАЙДМАНН-МПФ” з ДП “Вайдман Малин Ізоляційні Компоненти” не як класичну зміну роботи, а як звичайне «горизонтальне» переміщення співробітника всередині компанії. Не дивлячись на те, що ПАТ "ВАЙДМАНН-МПФ" і ДП “ВМІК” незалежні юридичні особи, в кінцевому підсумку обидва підприємства є підрозділами WETAG.

По-друге, я пропрацював на одному місці майже 11 років. Знаходячись весь час на тій самій позиції, починаєш розуміти, що ти зупиняєшся в розвитку. Звісно, час від часу є нові проекти — це як ковток свіжого повітря, але вони швидкоплинні, тому не покидає розуміння того, що ти грузнеш у рутині. З одного боку, твоє бачення речей лишається сталим, око замилюється, ти звикаєш до певного алгоритму дій, з іншого, приходить бажання змінити своє життя і
спробувати щось нове.

По-третє, за такий тривалий термін роботи керівником виробництва в моєму підпорядкуванні «зросло» кілька перспективних співробітників, які мають вищу освіту, бажання навчатися, власний погляд на проблеми та їх вирішення.

Я дуже сподіваюся, що моє рішення також дасть їм поштовх до кар'єрного росту на ДП “ВМІК”.Тому зваживши всі за і проти, я захотів знову випробувати свої сили, відкрити нові можливості, освоїти ще одну сферу нашого бізнесу. Зі свого боку, хочу висловити подяку керівництву в особі Марселя Суттера, Панченка А.В., Костюченка А.А., Головатчика С.С. та Тригуба І.В. за розуміння, довіру і надану можливість очолити основний цех ПАТ "ВАЙДМАНН-МПФ".

— Певно, на новій посаді вам доводиться багато вчитися?

— На першій нараді в цеху №6 я відверто сказав, що не знаюся на виробництві картону, але хочу його пізнати. Я ніби знову в школу потрапив: щільність, градуси, композиції, лабораторні показники, конспекти. Тому дуже радий, що поруч «мудрі» вчителі, такі як: Головатчик С.С., Ковальчук О. А., Мельниченко В.І. та ін.

— З якими почуттями ви покидали ДП “ВМІК”?

— Одночасно і легко і важко відповісти на ваше питання. Почуття завжди змішані. Думаю, що все-таки з почуттям гордості за зроблене і досягнуте за ці роки; з почуттям, яке виникає, коли ти добротно і чесно виконав доручену тобі роботу.

Будь-який бізнес, в класичному вигляді, проходить п'ять стадій розвитку: створення, початкового росту, розширення, зрілості і, на жаль, завжди є стадія вмирання. Я впевнений, що такий принцип по-ділу на життєві цикли актуальний для багатьох сфер нашої діяльності.

Я отримав можливість пройти на ДП “ВМІК” шлях від початку реконструкції приміщення цеху 6Б і до «зрілого» виробництва деталей з електроізоляційного картону, яке на даний час характеризується своєю стабільністю, надійністю для клієнтів, високим рівнем якості продукції і готовністю до вирішення завдань будь-якої складності. Досягнення таких результатів неможливе без колективу, який тебе підтримує, не дає розслабитися, не боїться розвиватися і змінюватися разом з тобою.

За такий тривалий термін багато хто став для мене більшим, ніж просто «колега». Працюючи в ДП “ВМІК”, я знайшов справжніх друзів і однодумців.

Щиро вірю, що компанію чекає велике майбутнє, а кожному зі співробітників бажаю зростати тільки вгору, рухатися тільки вперед і досягати всього, що задумано.

— Богдане Петровичу, чула, що ви гарно володієте англійською?

— Хотілося б краще. Сьогодні знання іноземної мови — це гарантія виживання у бізнес-середовищі. Раніше це могло бути плюсом, тепер же стало нормою, в той час як незнання мови — глобальним мінусом. Зараз знову вчу англійську мову, тільки вже з дружиною Людмилою та своїми дітьми — Артуром, Анастасією та
Антоном.

— Дякую за відверту розмову і бажаю вам успіхів!

Джерело: Газета "Паперовик"