Минуло десять років, багатьох вже нема. А історія все та. Якщо ознайомитись з подіями сьогодення, що відбуваються навколо однієї з малинських церков та ознайомитись зі статтею в газеті "День" від 2002 року, то мимоволі думаєш, а чи не закралася  помилка в цифру 2002. Можливо це все таки 2012 рік? Та ні - 2002-й! Далі стаття з газети ДЕНЬ, датована 18 січня 2002 року.

В маленькому передпокої, завішаному іконами, зібралося більше двох десятків людей: чоловікiв, жінок, дівчат і дітей. Під образами на маленькому столику горять свічки, розставлені пляшки і банки з водою, набраною тими людьми у колодязі, що тут же на подвір’ї. Матінка Горпина, маленька сухорлява жінка з живими темними очима, читає молитви — багато різноманітних православних молитов. Вона звертається до Бога, Божої Матері, численних святих від Миколи Чудотворця до Пантелеймона Цілителя й Георгія Побідоносця. Просить їх оберегти людей, що зібралися, від усяких бід: хвороб, сімейних негараздів, катастрофічних пригод, злих чар, підступів недоброзичливці.

Особливо ревно вона закликає Небесні Сили згубити чародіїв, відьом, чаклунів. По кілька разів просить Господа допомогти людям, хто прийшов до неї, послати удачу у господарстві, різних справах, подорожах, тощо, читає молитви над пляшками з водою. І примовляє: «Не я зцілюю, через мої руки Господь Бог зцілює, Матір Божа зцілює». Православними молитвами супроводжуються й індивідуальні прийоми, застосовуються різноманітні народні методи цілительства: викочування яйцем, виливання розплавленого воску, трави, примовляння, що зупиняють кровотечу, вправлення руками хребта, кісток, нирок, шлунка, зняття причин, тощо. Лікує від епілепсії, переляку, фіброміом. Їдуть до матінки Горпини з усіх усюд, і не тільки з України, але й з Білорусі, Росії, Чехії. Однак у випадках, коли вона відчуває, що не зможе допомогти людині, то і не береться за зцілення.

Один літній чоловік розповів автору, як вона вилікувала його дружину від сильних запаморочень, а молода жінка стверджувала, що тільки горинська бабуся допомогла її 18-річній дочці, яка марніла на очах і в якої лікарі не виявили відомих медицині хвороб. До речі, медики часто направляють до неї своїх пацієнтів, яким не змогли допомогти. Буває, що звертаються і самі. Вже в Житомирі автор довідався про сім’ю лікарів, яких переслідували хвороби і які неодноразово їздили до Горині — там їм було сказано, що то заздрісники наворожили подружжю на смерть. Тепер матінка Горпина своїми методами періодично встановлює їм захист від чорних чар.

Грошей вона ні в кого не бере — люди кладуть, хто скільки може, у спеціальну коробочку, своєрідний благодійний «фонд» матінки Горпини, з якого виділяються кошти для тих, хто потребує допомоги, і, головне, на оновлення і будівництво церков. І саме відновленню і зведенню храмів матінка Горпина віддала і віддає значну частину своїх, нині вже не таких великих, сил. Ходила з іконою Божої Матері по людях і просила допомогти в богоугодній справі, зверталася до районних та обласних керівників, голів господарств і директорів підприємств, а також до підприємців, депутатів і навіть до дружини Президента. Люди відгукувались, і стоїть тепер обновлена від фундаменту до куполів велика дерев’яна церква Миколи Чудотворця у сусідній Ворсівці (гарна церква, треба сказати), постала невеличка, але дуже ошатна церква Святого Пантелеймона у рідній Горині, з-під вівтаря якої б’є цілюще джерело, таку ж невелику церкву збудовано у селі, де народився Міклухо-Маклай. Більше 8 років тому з ініціативи бабусі Горпини розпочалося зведення церкви Покрови Пресвятої Богородиці у центрі Малина. Активну роль у її будівництві, і це відомо у місті, з самого початку брав настоятель Свято- Покровського приходу отець Василій (в миру Василь Демченко, колишній вояк, демобілізований з армії за станом здоров’я, зараз йому 41 рік). Спочатку думалося, що справа обійдеться ремонтом і добудовою під церкву переданого громаді колишнього приміщення ЗАГСу. Отець Василій власноруч і разом з прихожанами розбивав стіни старого складу, перевозив цеглини, місив глину, тягав дерев’яні крокви. Поступово зводилися стіни храму, справа дійшла до зведення куполів. Однак трохи більше 3-х років тому було вирішено на цьому місці поставити нову церкву. Стару знесли, а поруч поставили нову дерев’яну будівлю, яку прикрасили та пристосували для ведення богослужінь прихожани. Проект нової церкви розроблявся з урахуванням чорнових ескізів, що малював сам настоятель. До справи залучилося багато людей — сама матінка Горпина разом з дочкою Марією їздила і до Житомира, і до Києва, де просила підтримки у місцевої столичної влади, відомих у країні людей. На її прохання відізвалися тодішній губернатор області Володимир Лушкін, його перший заступник, а нині голова Житомирської облдержадміністрації Микола Рудченко, які, в свою чергу, підключили різні підприємства і організації. Завдяки цьому на будівництво церкви надходили як гроші (десятки і сотні тисяч гривень), так і будівельні матеріали — цегла, залізобетонні плити, оцинкована жерсть, дошки тощо. Матінка Горпина як за допомогою добрих людей, так і за свої гроші придбала також десятки кубічних метрів пиломатеріалів, сотні кілограмів фарби. На 4 тисячі гривень закуплено ікон у Києво-Печерській лаврі. В стадії виготовлення знаходяться царські ворота та іконостас. Як говорив «Дню» голова Малинської райдержадміністрації Микола Дідківський, відчутну роль у залученні спонсорів для будівництва Покровського храму відігравало і відіграє керівництво району. За його словами, буде зроблено все, щоб до кінця нинішнього року новий храм прийняв прихожан. Відносно невеликі, але щирі пожертвування робили самі прихожани. Хід робіт контролював безпосередньо отець Василій. І вже до осені минулого року центр Малина прикрасила ажурна споруда, увінчана п’ятьма куполами з хрестами. Залишилося провести оздоблювальні і внутрішні роботи, впорядкувати подвір’я…

Але спалахнув конфлікт: керуючий Овруцькою єпархією Української Православної Церкви, до якої входив прихід Свято-Покровської церкви, архієпископ Овруцький і Коростенський Віссаріон спочатку вирішив призначити на цей прихід ще одного священика, а коли громада відмовилася прийняти того і разом з владикою Віссаріоном попросила з свого тимчасового храму, своїм указом у кінці вересня звільнив отця Василія від настоятельського служіння і заборонив йому проводити священослужіння до повного покаяння і виправлення. А ще трохи поспіль прислав нового священика. Утім, і того прихожани до церкви не допустили. У середині грудня під стінами церкви сталася сутичка між прихильниками владики Віссаріона, який наполягав, щоб у Свято-Покровську церкву був допущений призначений ним священик, та її прихожанами, які цього не бажали.

Позиції сторін, судячи з того, як про це розповіли «Дню» учасники конфлікту, виглядають наступним чином.

Владика Віссаріон стверджував у розмові з кореспондентом «Дня», що як вищий архієрей єпархії, якому підпорядковані отець Василій і прихід Свято-Покровської церкви, мав підстави для незадоволення священиком. (Як зрозумів автор, поштовхом для цього послужили, зокрема, деякі нечемні висловлювання останнього на адресу владики). А відкритої непокори, що виявилася у відмові прийняти на прихід другого священика, а також виконати розпорядження правлячого архієрея, останній, за його словами, терпіти не міг. Ці дії, говорив владика Віссаріон, є порушенням церковних правил і, відповідно, священицької Присяги. «У нас як в армії, де офіцери і солдати зобов’язані виконувати накази генералів. А непослушаніє — то великий гріх». А ще, доводить архієпископ, малинський батюшка дозволяв собі єретичні висловлювання, говорив, наприклад, що Україну можна ототожнити з Богом. Правлячий архієрей єпархії вважає також деякi методи зцілення, які застосовує матінка Горпина, чаклунськими, язичницькими. На переконання владики, хвороби — це Божа кара людям за гріхи, від яких можна очиститися тільки через Церкву. А цілительки, бабки, каже він, не мають сили прощати гріхів. І чаклуни, а також ті, хто до них звертаються, за словами владики, будуть відлучені від церкви до повного покаяння.

Водночас отець Василій стверджує, що окремi подібні до прийомів матінки Горпини методи зцілення застосовували в свій час нині канонізовані Руською Православною Церквою святі Ксенія Петербурзька і Мотрона Блаженна. Свої ж гріхи він вважає не настільки великими, щоб вони стали причиною заборони йому служіння.

В свою чергу прихожани Свято- Покровської церкви, а кореспондент «Дня» розмовляв, зокрема, з пенсіонерками Валентиною Скуратівською, Ольгою Навотною, а також старостою парафії Володимиром Пилипчуком, називали дії архієпископа Віссаріона несправедливими і антигуманними. І, головне, казали вони, що їх обурила неповага до людської гідності прихожан і думки громади, яка стала на захист свого пастиря. Так, доводили прихожани, отець Василій не безгрішний, але він добре ставиться до людей, не бере великої плати за проведення обрядів, намагається допомогти прихожанам і добрим словом, і ділом.

Свої міркування щодо ситуації, яка склалася, прихожани виклали у листі до Митрополита Київського і всієї України Володимира. У ньому вони виклали прохання відокремити прихід від Овруцької єпархії і приєднати його до Київської митрополії. Однак відповіді не дочекалися до цього часу.

Вже згаданий райголова М.Дідківський впевнений, що світська влада не повинна втручатися у конфлікт місцевого батюшки та його прихожан з архієреєм, оскільки, згідно з Конституцiєю, церква відокремлена від держави.

Щоб вирiшити проблему, отець Василій поїхав до Одеси і звернувся до керуючого парафіями Руської Православної Церкви Закордоном в Україні і Молдові (sic! на території України діє ще четверта православна конфесія, визнана, до речі, іншими православними церквами) єпископа Сiмферопольського та Кримського Агафангела з проханням про прийняття під омофор згаданої церкви. В результаті з’явився указ останнього від 23 грудня минулого року, який, за даними автора, якщо має, то дуже небагато прецедентів, і яким отець Василій призначається настоятелем Свято-Покровського приходу Руської Православної Церкви Закордоном у місті Малині, а також оголошується, що ніякі розпорядження і клятви, накладені на нього або на його паству будь-яким священоначалієм, не дійсні і не мають ніякої сили.

Зi своєї сторони владика Віссаріон у розмові з «Днем» наполягав, що, згідно з канонічними правилами Православ’я, єпископ Агафангел не мав права приймати у лоно своєї церкви прихід, який належить до іншої єпархії і конфесії, без згоди правлячого в ній архієрея, тобто самого архієпископа Віссаріона.

Ситуація продовжує стрімко розвиватися. Не виключено, що у разі, коли отець Василій і громада Свято-Покровської церкви будуть і надалі відстоювати своє право переходу до іншої православної конфесії, то їм доведеться вести складний юридичний спір за нову будівлю храму. Бо владика Віссаріон заявляє, що та належить Овруцькій єпархії.

А матінка Горпина говорить: «Я нічого не хочу, тільки щоб збудувалася у Малині Свято-Покровська церква і щоб служив у ній отець Василій».

Непослух отця Василія та його прихожан, безумовно, суперечить церковній субординації. Однак, думається, згадане протистояння швидше означає спробу захистити свою громадянську позицію і право на власну думку. І тут, вбачається, що жорстка ієрархічність і схильність православ’я до суворого дотримання церковних канонів вступає в суперечність з потребами формування громадянського суспільства у нашій країні, в якому саме гідність людей і їх право на відстоювання своєї позиції повинно бути головною цінністю. Але це тема окремої і дуже великої розмови.

Житомир — Малин — Горинь — Овруч

P.S.Якщо спробувати вникнути в глибинну суть описаної історії, то, на думку автора, вона має кілька пластів. З одного боку, ми спостерігаємо принципове неприйняття вищими ієрархами Української Православної Церкви (де- факто однієї зi складових частин Руської Православної Церкви) деяких розповсюджених методів народного цілительства, навіть якщо вони поєднуються з християнськими молитвами, як це робить матінка Горпина. (І яка, до того ж, будує православні церкви). Більше того, ці методи оголошуються ними чаклунськими, бісівськими, язичницькими. Щодо останнього, то це, мабуть, справедливо. Бо більшість народних методів лікування має глибокі корені ще в дохристиянських часах. Однак це частина історичної пам’яті нашого народу, яку відкидати навряд чи варто.

Валерій КОСТЮКЕВИЧ, газета "День", 18 січня 2002 року