Потрапила до Мар’ятина з боку Базару. Провідала могилки на сільському кладовищі…

Потім рушила грунтовою дорогою, порізаною коліями і всипаною слідами худоби — корів та коней. Як тут тільки їздять автівки? Але поки долала шлях між населеними пунктами, жодна автівка не наздогнала. Мене тут швидше з супутника вистежать, ніж із вікна автомобіля…

На межі районів — Народицького та Малинського — якраз навпроти Мар’ятинського кладовища якість дороги суттєво змінюється на краще. Околичний шлях у нас інколи грейдерують. А отой шмат, що я щойно здолала — нічийний. Народицький район відмовляється його доглядати. Отож наші земляки їздять чи ходять чим прийдеться.

Милувалася краєвидами обабіч дороги. Псувало настрій лише одне — видовище обпаленої цілини. Скільки не кажуть людям, а вони продовжують навесні палити трави, від яких часто горять ліси й села. 
Приємно відволікла увагу всуціль зорана далина по обидва боки дороги. Хто ж це такий сподвижник? Та тут відколи земля плуга не знала?

А що це за табличка? Ти ба! Мисливські угіддя ГО «Паперовик»! Не такий вже і край світу, як звикла думати ці післячорнобильські десятиліття!

А при в’їзді у село, хоча і немає дороговказу з назвою «Мар’ятин», зате починається майже неушкоджена «соша» (шосе), як кажуть старі люди. Асфальт вцілів, мабуть, якраз завдяки малому навантаженню. Транспорт проїжджає тут украй рідко.

Підходжу до найпершого двору з ознаками життя й побуту. Стукаю у двері. Виходить чоловік. Кажу, що провідувала могили, а потім вирішила повертатися через Мар’ятин. До маршрутки ще було вдосталь часу, то зайшла розпитати селян про життя-буття.

Познайомилися. Анатолій живе у селі вже більше 10 років. Дружина поїхала до Малина за покупками. Я попросила провести мене до знайомих (бо центральна вулиця дуже змінилася, хоча я була тут два роки тому — але хат стало ще менше, а ті, що ще трималися, виглядали постапокаліптичними пустками).

Ми помаленьку йшли до садиби Богомазів (а саме з ними хотілося привітатися й поспілкуватися). Толік розповів, що їздить (велосипедом) на роботу до Базару. Там є таке-сяке виробництво. Хоча і важко фізично, проте живі гроші.

— Але ж люди трохи лінуються. Я от три кілометри туди і назад долаю. А в людей у Базарі робота під хатою, та не так біжать туди. Дивно!
— Яке там виробництво?
— Таке, як ускрізь. Є пилорами. І лісгосп є. Навіть палєтний завод. 
Отам і роботу маю, коли опалювальний сезон приходить. Важко, дійсно. Проте вибір невеликий. Добре й так.
— Зовсім мало людей у селі лишилося. Як же ви тут рятуєтеся, якщо 
раптом треба лікаря викликати?
— А не треба хворіти! Хто ж сюди їхатиме? — Жартує Анатолій. 
Потім серйозно додає: — Бог милує. А взагалі востаннє швидку викликали рік тому, коли тесть помер. 
Теща Анатолія мешкає поруч. Ми проминули її двір, потім — кілька розваль.
Слухаючи Анатолія, думала, що Мар’ятин є, поки тут люди є. Цих кілька вцілілих хат, де люди живуть турботами хуторян, як то було сто чи двісті років тому. Неледачий селянин завжди дасть собі раду, завжди прогодує себе й родину. 
Дика природа, яка впевнено зайшла у село, ховала у хащах руїни, де ще зовсім, здається, недавно, о цій порі зеленіли смужки озимини і темніли свіжо виорані городи. А тепер дикий простір, ледь відійдеш від хвіртки.
У просвітку між садками упереміш із вербами, вільхами і тополями визирнула галявина. Там паслася корівка. 
— Ваша?
Толік підтвердив.

Звернули грунтовою дорогою до обійстя Богомазів. Шлях був ніби переораний і щойно заволочений. Здивувалася. А мій поводир пояснив, що так господар сам собі «загрейдерував» дорогу. Хто ж тут приїде ями рівняти? Ото він, тобто, Віктор Богомаз, задискував, а потім заволочив-зарівняв. Винахідливість!
Анатолій завів мене у двір односельців. Я подякувала і ми попрощалися. 

Біля тракторця у дворі метушився молодий чоловік. Здогадалася, що то Володимир. Той малесенький синочок шкільної директорки Надії Марківни, який вже здорослішав і пізнав на собі долю країни, в якій живе — був на війні, захищав цю землю і її людей…

Володимир привітався, не відволікаючись від процесу. Назустріч вийшла Надія. За кілька хвилин у дворі з’явився і господар — Віктор Богомаз (під’їхав автівкою). Вони мене відразу упізнали і запросили на обід. Господиня якраз зварила щавльовий борщ.

Отож я ненароком потрапила на обід, який борщем не обмежився. Господиня виставила на стіл купу тарілок з домашніми наїдками:
— Ми харчуємося натуральними продуктами. Що самі вирощуємо, те і 
їмо. Один хліб купуємо. Хоча, буває, і його печу сама.

Після тривалого перебування на повітрі, страви смакували дуже. Обідали й спілкувалися. Я хвалила борщ, ніжний сир і домашню смачнючу тушонку.

— Сир я роблю за своєю технологією. А тушонку виготовляю в автоклаві. — Це господиня пояснила.
Богомази раділи, що я заїхала до них. І хоча весняне поле та погода кликали до праці, ми встигли за годинку-півтори погомоніти про найважливіше. А найважливіше — обсадитися і обсіятися. Потім, коли прийде пора, доглянути і зібрати врожай. Такий простий логічний ланцюг. Але на ньому і тримається життя, село і традиція.

Працею зараджуєш собі сам, дбаєш про родину, а відтак і про народ та країну. Бо ж кажуть: не треба рятувати увесь народ, порятуй і нагодуй вперед свою сім’ю, дай їй турботу і тепло.

Хоча у Богомазів родина невелика, проте турбота тут очевидна і вбрана не у слова, а у справи роботящих рук, у плоди повсякденної праці. Однак й іншу відповідальність-турботу звідала ця родина. Син Володимир був мобілізований на війну в четверту хвилю. Маючи престижну вищу освіту, планував докласти рук до мирних турбот. Але доля розпорядилася інакше.

Поки чоловіки ще закінчували лагодити техніку у дворі, а Надія лаштувала на стіл, ми встигли погомоніти про долі наших дітей. Жінка не витримує і починає плакати від спогадів, хоча тривоги вже позаду. Проте вони її серце чомусь не полишили. Два роки тому я зустрічала Надію на Радовницю на кладовищі — тоді син якраз повернувся з АТО. І сльози її були й тривожно-радісні, бо єдине дитя вціліло! Що ще треба матері для щастя?

А зараз чомусь спогади про той рік і два місяці очікування вдарили болем душу, тому і сльози покотилися.
— Я знала все про бойові дії на сході! Знала, що де там відбувається! Новини слухала з картою. За нею слідкувала за розвитком подій і молилася, щоб біда оминула захисників, щоб син повернувся додому.
Коли Володимира викликали до воєнкомату, спочатку відіслали на швидке навчання. Виявилося, за місяць готували його на психолога, аби надавав психологічну допомогу там, на сході, нашим захисникам.
— Питаю, що ж ти, сину, там робиш? — продовжує згадувати мама. — А ми там робимо все, хто що вміє і що треба насамперед, відказав син.
Під час трапези, господарі задовольняли мою цікавість про мешканців Мар’ятина, їх побут.
— А скільки ж тут тих мешканців. Вісім хат з людьми. І два десятка люду не набереться.
— І дачників улітку немає?
— Немає. Приїздить іноді одна жінка аж із Ізраілю! То для неї тут наче 
зелений туризм.
— Тут така природа розкішна, простір, повітря здорове! Для зеленого 
туризму саме те!
— Воно то так. Але ж цим треба, щоб хтось зайнявся. Ще недавно поля 
не оброблялися довкола. А це знайшлася людина, взялася за таку непросту задачу. Чи він орендує, чи взяв у суборенду — не знаємо. Головне, що знається на землі і обробляє. Бо пусткою десятиліттями стояли землі!
— І хто ж цей герой?
— На нього кажуть Металіст. Уявіть собі, чоловік із Луганщини!
— Учасник війни?
— Не зовсім. Коли війна почалася, його взяли у полон, тримали кілька 
місяців у підвалі. Навіть родина не знала, де він. Потім йому вдалося повернутися. Тепер живе на Поліссі й тут землю обробляє.

Це так обнадійливо звучало. Хоча навколо всуціль були порожні двори чи порожні хати, але якось усупереч звичного занепаду й обмирання відроджується життя на територіях, які безнадійно сиротіли.
Звичайно, самих Богомазів це не стосується. Свій борг землі вони віддають справно, а вона їх годує. І хоча відпочинку майже немає, проте ця родина себе забезпечує завдяки землі. Надія не працює, бо Вишівська школа давно закрилася. І Віктор колись у колгоспі працював…

Син працює у Малині. І батьки щасливі. Хоча його і до рідної землі тягне. Звичка. Потреба. Недарма я ж його застала при роботі тут вдома у вільний день від роботи у Малині. Працьовитий комусь чоловік трапиться! Дівчата, придивляйтеся.

Згадали, що це малолюдне село потерпає від «металістів» іншого ґатунку.
— Просто рятунку немає! — бідкається Віктор. — Тягнуть метал де бачать. Виколупують навіть оті залізні крихітні дверцята із груб старих хат. Скільки ж там того металу. Але людина йде красти, бо знає, що здасть метал і купить випити на ці гроші. Біда!

Час на маршрутку. Прибула я до села з боку Базару, а відбуваю — з центру колись величенького села. Сюди мене провів Віктор. А центру як такого і немає у певному розумінні. Лишилося роздоріжжя — і все! Он хата Гордієнків вже у руїнах часу і самоти. Ставок, що колись був радістю дітлахів, заростає. Будівлі колишньої інфраструктури зникли.

— А де медпункт подівся?
— Згорів торік. Щороку хати покинуті горять то там, то там. А колись яке село було! Сімсот чи й більше дворів! У тому медпункті, що згорів, і школа колись була. Я сюди до п’ятого класу ходив теж. І що цікаво, всі п’ять класів сиділи в одній кімнаті. Один ряд парт — то один клас. Отак всі п’ять укупі і вчилися з одним учителем. 

Віктор згадує все це без драматизму і надриву. Просто описує, як ще вчорашній день. Хоча йому б теж хотілося, щоб село олюднилося і зажило знову, як колись.

Проте ми всі знаємо, що не буде, як колись. Буде інакше. От тільки б люди у Мар’ятині лишилися. Бо Мар’ятин — це не територія. Це земля і на ній — люди. І вони один одного здатні порятувати.

До Мар’ятину навідувалася Ірина Кримська-Лузанчук.
«Соборна площа»
25 квітня