Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

14.02.2020
Пікнік на руїні

 

2019 014

Сама проблема, яка зветься «зруйнований кінотеатр у центрі Малина» виникла не вчора і навіть не позавчора. Спочатку тривали дискусійні срачі небайдужих. На тлі тотальної байдужості інших. Є ключове питання належності цього об’єкта як комунального майна. Район довго не віддавав. Місто вчасно не поставило питання руба. Чи могло  місто перепросити районну владу до того, коли ще не стара будівля стала пасинком райради? Та хто тепер пояснить? Умовного способу факти не мають. Сталося. Отже – ніяк. Всі ми просто отримали належний результат власної бездіяльності.

Хоча є нірка в законі, через яку можна витягти кінотеатр у власника з причини неналежного утримання і використання, але та нірка вузенька, щось добре побачити в ній здатен досвідчений у таких ситуаціях юрист, а тим часом – пишемо десятками статті на цю тему. І я тут не виняток.

Ця бездарність щодо вирішення долі колишнього кінотеатру є злочином. А ми – співучасники. Можна називати прізвища всіх попередніх керівників міста і району, бо руїна породжена всіма владними мужами, які служили нам, народу, ще у момент занепаду нашого ж інтересу до кінопрокату, кіногалузі, до такого виду дозвілля, як перегляд кіна у великій залі на великому екрані. Повторюю, відповідальність наша спільна.

Руїни чи будівлі-сироти густо розсипані містом і районом. Коли розвалюється окремий об’єкт, ніхто особливо не істерить. Зараз наведу кілька прикладів.

Хто їздить у бік Недашок-Базару, бачить, скажімо, збоку дороги велику недобудову з червоної цегли у Баранівці. Боюся помилитися, але пригадую, що то мав бути будинок культури. Хтось був чи нині дуже стривожений фактом такого вміння хазяйнувати? Ні. Запитай, то почуєш тисячі виправдань. Буцім все зупинилося у кризовий для країни період. Всім було погано, то і нам було погано. Недофінансування. Село занепадає. І ще, і ще. Ми ж пресу читаємо – тема укомплектована набором штампів про причини довгобудів і руїн.

Або лікарня імені Рудченка в Чоповичах. Вотчина впливового пана, який тривалий час був при владі – нардеп, губернатор. Це ж не простий смертний.  Продовжувати? Скільки років тривала колотнеча довкола лікарні? І гроші не раз виділялися.

Або візьмемо руїни у Ксаверові. Пан Стельмах із Ксаверова мав повноваження і в сільському господарстві, і в районі, і в місті у різні періоди. Як він використав своє становище для того, щоб народне майно не було втрачене? І не він, а громада, сільрада тощо. І не лише у Ксаверові. У Малині як він вплинув на зникнення руїн?

Отих пусток на Малинщині, де були сільради, магазини, садочки, школи, клуби, бібліотеки – скільки? На ціле місто завбільшки з Малин! Хто їх рятував? Ніхто.

Як у нас? Згоріла хата, хай горить і сарай.

От Скурати мали колись розвинену інфраструктуру з купою міцних ще об’єктів. Там стоїть баня з вийнятими вікнами і дверима. Так і вмре. Бо що з нею робити? Може, хтось і ставив це питання, намагався вирішити. Однак, дивлячись у ці вийняті очі вікон, власних очей можна і не опускати сором’язливо, буцім, кому у далекому селі треба купувати якісь накриті ще шифером стіни? Це як треба напружувати мізки і спорожнити кишеню, щоб придумати, що там зробити, аби працювало, приносило прибуток власнику і зарплату мешканцям населеного пункту? І щоб не банально – пилорама чи магазин, а щось із респектабельним змістом, із вектором у майбутнє та нові технології?

Або, наприклад, будівля закритої школи у Вишеві і десятку інших сіл Малинщини. Громади, батьки школярів, учителі завжди важко переживають закриття шкіл і садочків. Проте потім на всіх нападає парадоксальна сліпота й товстошкірість. Закрилося – і все! Вмерло! Ті ж громади-батьки-вчителі абсолютно байдуже минають закритий об’єкт. Нащо він тепер? Якщо не школа, то і ніщо. І чи взагалі існують на рівні районів програми раціонального використання у майбутньому законсервованого наразі нерухомого майна? Звичайно, є обмежені повноваження, тобто їх відсутність. Скажімо, у якомусь випадку освіта справді нічого не вирішує. Сільрада нічого не вирішує. Район нічого не вирішує. Але і в дзвони ніхто не калатає. А якщо і калатне, то раз-двічі.

літо 2018 555

По селах тільки нашої околиці безліч законсервованих будівель, довгобудів, вчорашніх шкіл, садочків, багатоквартирних осель. І це у країні, де війна породила хвилю біженців. Та і не в них тільки справа. Адже котрогось біженця не змусиш жити у селі, в якому вже і магазину, наприклад, немає. Однак порожні стіни із зірваним або зсунутим дахом не надихають земляків на вирішення питань свого ж майбутнього. І потім що? «Село вмирає!» - суцільний плач над Україною. Люди, хто має рятувати наше ж село?

Розумію, що влада теж відповідальна. І тут ми маємо наслідки впливів совіцької системи. Бо влада вирішувала все. Людина лише умовно була господарем своєї комуністичної долі і заводов-пароходов. Ініціативність віталася лише в рамках політики партії. Партія і подбає, і обійме, і придушить, коли ти станеш надто ініціативним чи вільнодумним. Всі хотіли вижити. Вижили не всі. Де тут ще турбуватися про будівлі-фантоми минулої епохи? Партія не подбала, а я хто? Це ж не моє право. Партія он яку страну проср… А я навіть не партія! (Тут ще окремо можна розвивати тему, скільки при владі вчорашніх партійних і господарських керівників, що зробили кар’єру в есересері? Однак і в незалежній Україні вона не похитнулася, а пішла вгору чи хоча б рівно пливла морями благ і можливостей, не доступних решті).

DSCN0150

 

Але в тій мандрівці нас до компанії не візьмуть. Давайте помандруємо до занедбаних будівель міста. По дорозі до вокзалу ліворуч було кафе «Льонок». Лубочний гендель з лубочною назвою. Як він виглядає нині? Саме так. Обдерте тіло з порожніми віконницями. Чиє буде? А яке це має значення? Він напевно чийсь! Та власнику начхати. Партії нема. Новій владі пофіг. Зовнішній вигляд – це матриця ставлення до надбань попередніх поколінь і до умов життя майбутніх. Покоління почергово спостерігають, як влада не справляється. Влада винна. Люди – ні. От і все пояснення.

Та вся частина вулиці Огієнка від БАМу до вокзалу – музей такої недбалості. Апофеоз її – недобудоване підприємство штампів. Щодо назви, може, я і не точна. Не в ній справа. Колосальних розмірів недобудований промисловий парк (а ми вже у мріях про новий!). Одна частина МДЕЗу (а це все укупі від БАМу до прохідної МДЕЗу було одним цілісним виробничим комплексом вже із житлово-соціальною інфраструктурою довкола) тепер одне підприємство. Поруч – інша частина з іншим власником. І велетенські території занепаду. Коли їдеш маршруткою, наче поринаєш у жахливий сюр. Височенні порожні недобудовані цехи, на бетонних фермах і перекриттях (і під ними) поросли гаї. Їх щодня з вікон спостерігають мешканці прилеглих багатоквартирних будинків. Панорама! На екрані – кіно абсурду. А глядач що? Він тут живе, а вплинути не годен.

І ці чи інші люди з обуренням «як так можна?» багато років минають і руїну колишнього кінотеатру, який постійно збурює гарячі безрезультатні дискусії в соціальних мережах та ЗМІ. Є щоденна причина картати білий дім і всіх чиновників у нім. Чиновники вже не можуть розрулити проблему кінотеатру, яку їм лишили у спадок, бо не вони її створили. Вони ж тоді, давно, не були владою. Вони були тими ж малинчанами, які ходили і обурювалися «як так можна?». Або і не обурювалися. Бо 90% взагалі байдужі до того кінотеатру. І таких кінотеатрів, якщо напружитися і порахувати, у Малині буде із сотню. Деякі вже розвалилися остаточно. А деякі вмирають повільніше. Просто кінотеатр у центрі міста – муляє око. А ще бентежить усіх учасників дискусій про нього тому, повторюю, що у руїни є власник. Парадокс! То я додам знову, що і в решти руїн і напівруїн теж є власники.

Хіба не могло приміщення старої школи №4 стати готелем чи якоюсь соціальною установою? УПСЗН зайняло крило в приміщенні колишнього дитсадка. А могло бути і в цій старій школі.

Є господар і в плацдарму господарської недалекоглядності – ринку імені Сацюка біля вокзалу. Затія була славна. Але щоб ринок розвивався, варто було цим займатися постійно і наполегливо. Натомість утворилася площа, пустка, від якої гидливо відвертаєш очі.

Та що там! Руїнами стають будівлі, в яких ще вирує життя. Ну, не вирує, то жевріє. У нас на очах буде розвалюватися будівля «Укртелекому» і «Укрпошти». Процес пішов. А як виглядає пошта на вокзалі? Бомжатник! Ні? Придивіться. Звикли, нас це влаштовує.

Хіба когось бентежить, який вигляд у колишнього магазину «Юність» на вулиці Сосніної? Його орендують для магазину меблів. Меблям, може, і добре у стінах і під дахом. Однак щодо фасаду магазину можна сказати остаточно, що він знаходиться десь у сірій зоні на сході, де війна. Або у селі за 40 км від райцентру, де ніхто не живе. Бо тільки в таких географічних й економічних несприятливих умовах магазин може мати такий вигляд! Вікна забиті плитами дееспе чи фанери (не приглядалася). Розумію, що вікна побили хулігани. Однак тепер завжди будівля так виглядатиме? Є якісь унормовані вимоги до архітектурних об’єктів? Чи то аварійний або закритий на реконструкцію об’єкт?

То це, повторюю, живий об’єкт. А той кінотеатр, що в тилу за цим магазином а-ля-ордло, і є ордло.

Що ж буде з ним і з сотнями інших неблагополучних об’єктів? Помруть. Бо коли бомж сидить, а ми йдемо мимо, боковим зором його помічаємо, проте рухаємося своїм курсом. Адже кожен свідомо чи підсвідомо налаштований: «Ну, що я можу вдіяти?». Потім той бомж (і ще 1000 таких на вашому-нашому шляху) зникає. Куди він подівся? Пересів на інший тротуар? Чи помер? Спочатку пересів, потім помер. Саме така логіка нашого співіснування. То це якщо говорити про людей. А тут приміщення якесь! Людей не шкода! Є виправдання: він обрав таку долю сам. Отже кінець його закономірний.

Хоча є позитивна тенденція. Активні молоді містяни проводили акції вуличного перегляду кіно біля зруйнованого кінотеатру, щоб привернути увагу до об’єкту і до негативного явища безгосподарності і недоглянутості. Ці ж активісти взялися за порятунок будинку культури паперовиків, який ще поки є власністю іноземців, хоча зовсім не вписується у їх підприємство та плани. (Підприємство одне із тих, що створені, між іншим, на руїнах соціалістичного гіганта паперової галузі, фактично вкраденого у нас із вами. От коли все починається! Із нашої необізнаності, безпорадності, дезорієнтованості. І коли хтось користається із цих наших рис).

Цю статтю важко закінчити, бо важко зупинити перелік наших негараздів на тему «руїни». Монументальний пам’ятник нашій руїні в голові і в реальності – заморожене на невідомий термін будівництво спортшколи. Охнули й притихли. Що? Ця тема хіба не так пече, як тема кінотеатру? Як на мене, то ще більше.

DSCF2736

 

Руїни характерні для Малина як невід’ємна риса, щоб поговорити, побідкатися, наїхати на владу чи на того, хто винен. Винного намалювати просто. Він великий, злий людиноненависник, який відмиває бюджетні гроші, краде їх, мріє, щоб всі відчепилися і забули дорогу до його кабінету, їсть дорогу ковбасу і людей. Такий чорний гумор. Але він хто-завгодно, тільки не я.

осінь 2018 020

 

Є руїни, без яких важко уявити Малин. Он я вже виросла і постаріла, спостерігаючи, як 50 років лежать бетонні конструкції на повороті від «Фуршету» й меблевої на вулицю Романенка. Вони не муляють око власнику меблевої. Лежать та і лежать. Хтось присяде випити з друзями. Хтось – попісяти. Хтось – сміття випорожнити, не донісши до бака.

DSCN5769

 

А он – шкільний стадіон на вулиці Лисенка. Хтось штурхнув стіну, складену із блоків – вона і впала. Хулігани банальні, стіна складена халтурно. Руїна в голові однакова у хуліганів і халтурщиків. Всі ходять на стадіон. І що? Діти виховуються у байдужості і безнаказаності. Хулігани ростуть, хтось із них опиниться на посаді і дивитиметься тоскним поглядом із вікна кабінету на кінотеатр, без якого вже важко уявити панораму міста.

Ірина Кримська

 

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація