У церкву Ольга ходила рідко. Але сьогодні піти до Божого храму її попросила мати:

- Стрітення Господнє. Велике свято, доню. Сходимо?  Ти так рідко тепер приїжджаєш. Оце декілька днів побудеш – і знову рік не бачитимемося.    Хоча, вибач, розумію: сім'я, проблеми. То як, Олю?

- Хіба я проти, мамо?

Мати зраділа, неначе мала дитина:

- От і добре! Підемо! Авжеж. 

На порозі церкви, як і годиться, мати тричі перехрестилася, низенько вклонилася. Те ж саме зробила і Людмила. Затим тихенько зайшли до церкви і стали позаду прихожан.

Святкова літургія вже тривала. Приміщення церкви заполонив запах воску. Оля поволі стала відчувати, як її тіло наповнюється незвичайним, приємним спокоєм. Безмежна втома зникла геть. Вмить забулися щоденні клопоти і проблеми. Уважно вдивляючись у великі, обрамлені позолотою, ікони святих, її душа прагла чогось незвіданого, небаченого. Вмить, перевівши погляд на образ Божої Матері, Ольга побачила гарно одягнену жінку. Та, стоячи на колінах, пристрасно молилася і цілувала долівку. Щось до болі знайоме вгадувалось у її рухах. Коли ж жінка повернулася обличчям до неї, вона ледь не скрикнула:

- Світлано Іванівно! О, Боже!..

Інтернат…

Навіщо їх, її і меншого брата віддали до тієї школи? Так. так. Помер батько. Тяжка, мізерна зарплата мами. Постійно чогось не вистачало. Оля ходила у шостий, а Олежик – до першого класу. На вихідні мама забирала їх додому. Яке це було для них свято. Свято, свято…На релігійні свята дітей додому не відпускали. У адміністрації інтернату існувала якась нібито незрозуміла «паперова» заборона. А в святкові дні мама із останніх сил билася, щоб приготувати щось смачненьке своїм кровиночкам, порадувати їх, побути разом. Коли дітей не відпускали, вона непомітно приносила їм гостинці до інтернату.

Напередодні Великодню Оля і Олег попросилися додому. Знали, мама чекатиме на них, фарбуватиме пасхальні яєчка, пектиме запашну і смачну паску, пиріжки і з маком і сиром…

- Навіть не мрійте! – грубо відрізала молода вихователька, яку серед дітей у групі майже ніхто не любив.

- Відпустіть, - просила тихим голосом Оля.

- Не пущу! Яєць фарбованих захотілося?! – гучно тупцювала на одному місці Олена Петрівна, і густе пасмо чорного волосся по черзі закривало їй то одне, то друге око, що робило виховательку, здавалося, схожою на злого пірата.

Оля намагалася все ж упрохати:

-  Пустіть, будь ласка. Ми крашених яєчок їсти не будемо.

-  Всі ви так обіцяєте! А коли… І взагалі. Щоб я про це більше не чула, - вихователька підняла голову угору і швидко пішла вздовж коридору.

А одного разу Олена Петрівна забула і відпустила дітей додому саме на Покрову. Так, так, тоді, як і тепер, була саме Покрова. Але діти про те не знали. Взнали трохи пізніше, коли радісні прибігли додому. Хата була закрита. Мама була в церкві.

- Посидь на лавці, коло розлогої груші, а я піду зустріну маму, - сказала до меншого брата Оля.

До церкви близько не підходила. Боялась, щоб ніхто не побачив. Але, як Оля не намагалася сховатись за старим дубом, її все таки хтось угледів із місцевих жінок. Вмить розказали в інтернаті. Трішки, звісно, ще й прибрехавши.

Олена Петрівна різко змінюючи кольори обличчя від злості несамовито кричала на дівчину:

 - Як ти могла? Як ти сміла?!

Оля намагалась виправдатись:

- Я не ходила. Я…

- Брешеш! Тебе бачили біля церкви!

У дівчини поволі побігла гаряча солона сльоза по наляканому обличчю.

Клас тихо слідкував за знущанням виховательки. Вихователька заборонила однокласникам з нею розмовляти, гуляти.

Усі мовчали, принишкли, немов у рот води понабирали.

-  Ідіть на вечерю, - сказала Олена Петрівна й хотіла вийти із класу, та повернув її скрип парти.

-  А я говорив і дружив із Олею і дружити буду, - сміливо промовив однокласник Сергій.

Вихователька застигла на місці, міцно зціпивши зуби:

-  А ти Потапенко взагалі сядь і мовчи! – крикнула. – А то швидко в кабінет до директора відправлю!..

Невдовзі до інтернату викликали маму. Дорікали. Говорили якісь неприємні слова. Погрожували. Залякували.

З того часу Олю і Олега додому відпускали дуже рідко.

Мати відразу зрозуміла занепокоєння доньки. Олену Петрівну вона не вперше бачить у церкві, на колінах. Олі ніколи про це не говорила. Знала, що жінка хворіє на тяжку недугу.

Оля поблажливо дивилась на сивочолу скорцюблену ще нестару жінку і відчула, що зла на неї не тримає. Напевно, відлягло вже від душі…

…Мати ніжно торкнулася руки Олі – закінчилася вечірня молитва.

Люди, перехрестившись, поволі прямували до виходу із церкви. Лише одна жінка, стоячи на колінах у темному закутку приміщення Божого храму, не могла піднятися із колін – згорнула руки на грудях і тихенько щось шепотіла, пильно вдивляючись на образ Божої Матері.

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.