30-річна малинка свого часу працювала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, а сьогодні розвиває свій власний бренд і продовжує творити неймовірні полотна.
Олександра Бадзим народилась і виросла у Малині. Тут закінчила школу, і подалась на навчання до Києва. Нині – у свої 30 – вона працює в іконописній столичній майстерні, але продовжує називати Малин рідним містом. Каже, що саме краса малинської весни колись надихнула її перетворити свої таланти у професію.
Спеціально для MALYN.MEDIA Олександра погодилась розповісти про свій творчий шлях, унікальні місця роботи та про картини, які сьогодні прикрашають стіни навіть на інших континентах.
– Олександро, ви з дитинства малюєте?
– Напевно усі діти – десь починаючи з трьох-чотирьох років – беруться малювати. І відмінність лише в тому, що хтось потім припиняє, а хтось продовжує.
Що стосується мене, то, звісно, я малювала з дитинства. Фактично малюнок завжди був вагомою частиною мого життя. У мене цей процес настільки природній, що я навіть не виділяла його і довший час не ідентифікувала себе як художниця.
– Коли прийшов час обирати професію, ви одразу знали, що пов’яжете своє життя із живописом?
– У той період я була досить різносторонньо розвиненою дитиною. Мені були цікаві і біологія, і алгебра з геометрією, і навіть трохи фізика. Я захоплювалась складністю точних наук, мені подобалось життя і жити. Я любила вчителів, друзів, малинську весну, природу… І водночас дуже любила переносити частину цих емоцій у живопис. Тому, попри зацікавленість іншими предметами, серце підказувало мені обрати малювання.
– Ваші рідні підтримали Ваш вибір?
– Так, дуже. Для батьків напевно найважливіше, щоб їхня дитина була щасливою, а малюнок беззаперечно давав мені це відчуття щастя. Тому вони і тоді були на моєму боці, і зараз, в принципі продовжують підтримувати кожне моє рішення. За що я їм дуже вдячна! Коли приїжджаю у Малин, постійно ловлю себе на думці, якою важливою є ця батьківська підтримка.
– А де ви отримали художню освіту?
– Спочатку я навчалась у Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Також закінчила Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури у столиці. Але треба сказати, що сьогодні значно кращий рівень знань дають приватні заклади. Тому нещодавно я також навчалась у відомій Академії реалістичного мистецтва Святослава Брахнова. І чесно кажучи, саме в останньому місці мені вдалось отримати найвищий рівень художньої освіти.
Хоча пригадала, що в студентські роки декілька разів була організатором виставок і брала участь у всеукраїнських виставкових заходах. Це не надто мене вражало, але досвід корисний.
– Чи ви коли-небудь аналізували свій творчий розвиток?
– Насправді мій стиль малювання дуже часто змінювався впродовж життя. І у цій динаміці є моя і сильна сторона, і водночас слабка. Бо інколи моя творчість наче абсолютно перезавантажувалась – просто кардинально.
Умовно для себе поділяю свій творчий шлях на кілька періодів. Коли ще була дитиною, це було одне мистецтво – напевно, найменш усвідомлене. В юності для мене було надважливо правильно передати чистоту кольору, який захований у заході сонця, у відтінках листя, зрештою в емоціях інших людей. Навіть власні емоції я тоді хотіла передавати за допомогою різних відтінків.
Вже у художніх вишах, отримавши трохи фундаментальних знань, переважно продовжувала у тому ж річищі. Бо навчання у державному університеті так і не змогло розкрити мене як художницю. Вже більш серйозні підходи почались з практики – коли я працювала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, у приватних майстернях, зокрема, іконописних. Практики було настільки багато, що це стало для мене величезним трампліном як для художниці. Звісно, ці знання відбились на мистецтві – воно стало більш виразним. А взагалі, щоб особистість напрацювала себе, їй потрібно пройти дуже багато проміжних періодів. І це прекрасно, якщо ти усвідомлено дозволяєш собі такі часи.
– Олександро, а наскільки важливо для сучасного художника мати хорошого вчителя?
– Надзвичайно важливо! Історія знає випадки, коли геніями ставали самоучки, але взагалі потрібно мати наставників, які будуть тебе скеровувати у правильне річище.
Наприклад, мені свого часу пощастило мати справу із художником-самоучкою, з яким працювала в іконописній майстерні. Але треба сказати, що в нього було стільки різних книг, стільки різної професійної літератури, що, мабуть, це навіть не зрівняється із жодним художнім вишем. Він постійно працював над собою, був відкритий до знань, а це дуже важливо для митця. Завдяки цій унікальній людині, я фактично і почала писати полотна більш математично, вибудовуючи і плануючи конструкцію. Намагалась вже пам’ятати про пропорції. Почала більше заглиблюватись у культуру ліній. Тоді ж напевно і вже звертала більше уваги на правильну емоційну складову образів. Вони були непросто списані зі зразка, а створені разом із психологом, який нам помагав.
Уся моя університетська освіта – це лише основа, справжній стиль і розуміння своєї професії я здобула разом із такими учителями.
– В яких стилях та напрямках ви зараз працюєте? Що найбільше любите малювати?
– Сьогодні обожнюю створювати янголів. Саме на їхніх образах, зокрема, лицях відпрацьовую свою любов до прозорості і чистоти кольору. Другий напрямок – це однозначно портрети. Досліджувати людські почуття та емоції, щоб потім передати їх через портрет, – це щось неймовірне для мене! І третій напрямок – нещодавно захопилась розписуванням стін. Наприклад, це можуть бути якісь цікаві об’ємні квіти.
– Де у нас час сучасний художник може знайти клієнтів?
– Оскільки зараз працюю в іконописній майстерні, то багато замовлень отримую через нашого менеджера. Тобто мене не хвилює пошук клієнтів і можу зосередитись на роботі. Якщо тебе вже більш-менш знають, то спрацьовує і принцип сарафанного радіо.
Також у мене є свій маленький бренд sokrovenno.icon. Він про ніжність, внутрішню силу, які пробуджуються в людині в моменти сокровенних переживань. Під цим брендом мої картини поїхали в США, Італію та Гонконг.
– Існує такий стереотип, що професія художника не дає стабільного доходу. Картини то продаються, то не продаються…Чи справді це так?
– Все-таки це напевно стереотип. Дуже багато залежить від професіоналізму – саме він тут вирішальний. Але також грає роль вміння комунікувати з клієнтом і швидкість виконання роботи. Наприклад, я не вмію штампувати полотна, і дуже скрупульозно підходжу до кожної своєї картини, тому це не завжди рентабельно для мене. Мені дуже складно випустити у світ якийсь неготовий, на мій погляд, портрет. Але взагалі оплата праці у сучасних художників достойна. Хоча й скажу, що конкуренція чимала. Тому кожен художник сьогодні повинен завойовувати клієнта якоюсь своєю родзинкою.
У цьому році проходжу курс International Art Managment – щоб комерціалізувати мистецтво, представляти портфоліо колекціонерам. Адже до сучасного мистецтва, якою сердечною справою воно не було б, водночас необхідно ставитись, як до бізнесу – аби повноцінно відчувати свою реалізованість.
– Олександро, а які маєте плани на майбутнє? Де себе бачите через п’ять років?
– Якщо узагальнити, то це однозначно професійний розвиток. Наприклад, нині мене цікавлять різні види мистецтва, але часто вони суперечливі між собою. Янголи занадто різні, портрети бувають інколи парадоксальні чи психологічно гострі. Зараз ставлю перед собою завдання: навчитись поєднувати різні напрямки в цілісну особистість.
Можливо, буду себе розвивати в інших напрямкам, але вони точно будуть пов’язані з малюнком. Бо я сприймаю свою творчість не тільки як плід своєї діяльності, а ще й як те, що створює власне мене… Взагалі я планую до старості бути захопленою життям, а не просто законсервуватись (сміється, – ред.)
– Що б ви сказали дітям, які мають талант до живопису, але чи то з переконань батьків, чи то через поширені стереотипи не можуть відважитись обрати цей фах?
– Для початку треба зрозуміти, що це нормально – нормально сумніватись. Колись і я стояла перед таким вибором. Взагалі бути художником – це звичайно романтично. Це постійно йти шляхом новизни, невизначеності і загостреної чутливості. Лише, якщо художник чутливий і проникливий, тільки тоді мистецтво має сенс. Тому так важливо, щоби митець впродовж життя вмів глибоко відчувати і бути природною особистістю, не блокуючи свої справжні емоції. Водночас реальне життя, незалежно від того, хто ти за професією, вимагає від нас більшої прагматичності і визначеності. Особисто мій шлях – це спроба поєднати в собі ці дві осі.
Якщо дитина гарно малює і хоче цьому таланту присвятити життя, то вона має робити цей крок. Скоріш за все будь-хто з нас буде щасливим лише тоді, коли виправдовуватиме насамперед свої власні очікування, а не бажання батьків чи друзів.
Розмовляла Олена ПЕТРЕНКО
***
Нагадуємо, раніше ми розповідали про малинську портретистку-самоучку Ірину Дорошенко. Про малинського фермера Олександра Сільченка і його фруктово–горіхові плантації; про автора і виконавця пісень Михайла Тараскіна, який пише пісні понад 30 років; про засновника тюнінг–ательє Максима Грунського, який починав у Малині, а сьогодні обшиває авто з Монако; про власника «Хлібної Лавки» Василя Коваленка, який познайомив малинців із хлібом за кращими італійськими та французькими рецептами. А також про Артема Марченка, який п’ять років тому заснував піцерію «Пульчінелла», яка, до речі, працює у зручному форматі доставки.
ДЖЕРЕЛО: MALYN.MEDIA
Поділитися:
вологість:
тиск:
вітер:
.png){kind=small}
