Молилась. І молилась. І молилась.

Він повернувсь – єдиний мій синок.

Яка від неба вимолена милість!

Удома. Бо відбув на сході строк.

Удома. Біля мами і дитинства.

Тут пахне піч і каша із печі.

Тут вийшов до криниці – і умився.

Хоча не вийде. Гопки хоч скачи.

Не витягне й мені води з криниці.

Не скосить луга, коли час на те.

За свій обов’язок свою віддав правицю.

І каже: «Небагато – за святе».

Не пІде. А як пІде, то не скоро.

Ізнов учитиму ходити, як маля.

За більше горе відкуп – менше горе.

Немає ніг. Поближчала земля.

Продати хату? Буде півпротеза.

Або й не буде. Хату не продам.

Хоч бідна я, але завжди твереза.

Хто потім подарує сховок нам?..

Уголос нічичирк. Лиш: «Мамо, цитьте».

І гнівається навіть уві сні.

Бо й уві сні та потороч, те сміття

Трима судоми тривкі і міцні.

У сні нема й де янголу спочити.

ПрощЕння охоронцеві нема.

Не знає, білий, куди очі діти,

Отож зітхає в тиші крадькома.

Ні сон, ні день для сина – не розрада.

Тепер вимолюю його у темноти.

Він пережив майдану першу зраду –

Близенько. Очі в очі і «на ти».

Але коли отам, в хижацькім вирі

Він зради нової личину упізнав,

В душі його останню краплю миру

Втопили відчай, біль і трутизна.

Як тільки хочу втішити – «Ні, мамо!

Мовчіть, бо я каліка відтепер.

І не тому, що заплатив ногами,

А через те, що там насправді вмер».

Проте моїй душі – тихеньке свято,

Складуться на протези до весни.

Нехай не зможе у футбол ганяти,

Але вже не чекатиму з війни.

Душа остигне, стрепенеться згодом.

Хоч ніг нема, але майбутнє є.

Порадує мене, дітей народить,

Гніздечечко своє собі зов’є…

От, ніби чує мою кожну думку

І так подивиться, так чорно осягне.

«Замовкніть, мамо! Ані сном, ні духом!

Не сватайте і не женіть мене!..».

То я – за двері: в сінях і помрію.

І пОмрійки вже бавлю внученят.

І подумки до Діви до Марії

Мої молитви зграйками летять.

Мене жаліють куми і сусіди,

Бо мій синок один такий в селі.

У решти, хвалить Бога, живі дітки

При хаті. Бо зовсім іще малі.

Та й скільки душ в сільському закуточку?

У цих околичних засніжених світах?

Однак і тут знайшов мого синочка

Війни не нашої і не моєї жах.

То місяці мого заціпеніння.

Боялась слово в тишу заплести.

Молилась мовчачки за синове спасіння.

Взяла обітницю німої німоти.

Візьму сапачку і сапаю німо.

Візьму відро – не мукне і Руда.

Отож і дочекала я на зиму –

Соколик повернувся до гнізда.

Не признавався і замовк надовго,

Коли у госпіталі ноги відтяли.

Недавно обізвався і в дорогу

Мене сусіди й куми провели.

У складчину – гостинчиків і грошей:

«Що раптом тре’, то дайте, кумо, знать…».

Бо ж наші люди в жалості хороші –

Останню одіж можуть з себе знять.

А перший вечір, як вже був удома,

Єдиний раз мій син відголосив.

Бо бачив у новинах щось знайоме.

Зробити голосніше попросив…

Ні бліндажу, ні кухні, ні блокпосту!

Ні жодного живого із братів!

«Живі за мертвих обіцяли помсту –

Найперший батальйонів наратив».

Сказала дівчинка це нетутешнє слово,

Тримаючи щенятко на руках:

«Не буде й сліду цих песоголових.

Це буде ворогів останній жах».

Син так сіпнувся, так підвівся рвучко

І ліжко бив на відстані колін.

І голову сховав у дужу руку.

Господь ображений волав, а не мій син.

Не озивався кілька днів потому.

Я ж прислухалась – дихає чи ні.

Так, ніби знов пішов у світ із дому,

Так, ніби знов згубився на війні.

Лежав, мовчав. Ковтне води – й до стінки.

Де він блукав душею кілька діб?

Його мовчання – цупке, без шпаринки.

Постарів і посивів – юний дід.

Але перетерпів і цю наругу.

«Мамо, борщу – аж мені пахне він…

Тепер немає нас і… мого друга…».

Нарешті вдруге повернувся син.

«Той песик, мамо, навесні причапав.

Голодний! Його Гриша й підібрав.

Він так потішно подавав нам лапу!..

Подасть, зиркне і тричі скаже «гав».

І Гриша його Гришею – для сміху –

На пансіон прописку, на пайок.

Він уночі нам тепло в шию дихав,

Але вистромлювався – тільки раптом крок…

Наговорився син, всміхався в миску.

І вперше тихо спав. Як у колисці.

Був поруч – на портреті – зовсім близько

Із сином схожий теж боєць – колись.

Мій муж. Ані могилки, ані сліду.

І слово тоскне ще – Афганістан.

Мої кохані, мої вірні біди!

Пекучі маки моїх вічних ран!

Але ж, як мій синок тепер удома,

Загоїть рани. Жити все’дно тре’.

А коли заболить чи прийде втома,

Я озирнусь до мужа – на портрет…

Так потепліло. Сніг увесь розтанув.

Несправжній був. А справжня лиш війна.

Земля без снігу – теж відкрита рана.

І передчасна для усіх весна.

14 січня 2015 року