Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Стосовно Олексія Шостака суд зобов'язав слідство відкрити кримінальне провадження за невиконання судового рішення. ДОПОВНЕНО

14.04.2020
Іронічне есе про те, хто куди сміття несе

 Варіації на тему українського ресентименту

 gratisography-sad-cry-thumbnail

Стоїть сміттєвий бак, а за п’ять метрів – купа сміття. Її не прибирає той, хто нагріб. Не бачать перехожі. Люмпени докидають сміття на ходу.

Той же алгоритм супроводжує свинство містян, які машинами і возиками скидають сміття до лісосмуг, рівчаків, на околиці чи просто порожні міські території за їх парканом. У той час, коли місто вже має стільки контейнерів для сміття, коли доступною за бюджетом є послуга вивезення сміття організовано – вантажівкою прямісінько на офіційне сміттєзвалище!

Або. Під’їздить до контейнерів роздільного збору сміття розкішний джип, виходить із нього такий же розкішний володар, виносить три пакети сміття. І всі вкидає в… один контейнер. І скло, і пластик, і картон… Що ним керує?

Активні громадяни систематично і багато років підряд проводять акції, започатковують проекти з очищення міста і довкілля від сміття, залишків людської присутності і неохайності. А між цими подіями інша частина не менш активних земляків (абсолютно без злих намірів дошкулити чи помститися першим) відновлює стан речей: скрізь по зовнішньому периметру Малина, на його внутрішніх територіях, на берегах Ірші, на пустищах «відростають» у ширину, довжину і висоту смітники і гидники.

Що це? Як це можливо в одній реальності і в одній парадигмі існування єдиної громади?

Деяке полегшення відчуваєш хоча б тому, що знаходиш пояснення явищу. Шукала його для себе і я. Й таки знайшла. А чи поділятимете моє пояснення ви, шановні читачі, інша справа.

Міркування знаходять початок аж у визначенні ресентименту. Цей термін увів Фрідріх Ніцше. Коли я спотикнулася об «ресентимент», пазли роздумів про дивні, бо суперечливі явища нашої реальності склалися в логічну картину.

Ресентимент – це як ненависть до причини усіх твоїх невдач. І насправді у нас побутує свій термін із влучним визначенням. Який? А ось цей: «Поганому танцьору…». Далі знаєте. Так от, той ресентимент у вигляді завади в штанах танцьора є у багатьох як елемент характеру й об’єктивної реальності. (Чим тільки не прикриває танцьор суб’єктивні й надумані, насправді, причини!).

Є такі яйця в непробивній кам’яній шкаралупі ресентименту в цілих країн та народів. Традиція, знаєте! У Ірані улюблене: якби не американці, то… У арабів усьому винною євреї (і хіба тільки у арабів?). У Росії з усіх боків заважають вороги – «укри», «піндоси» – вона без ворогів не може; немає з ким воювати – то вигадає, не спрацює – то бігом організує.

А у нас є українські яйця. Кілька видів. Найпоширеніший сорт: «Винні папєрєднікі і наступнікі». Чи хунта, чи комуністи, чи патріоти, чи риги, чи зелені…

Але повернімося на наш малинський локальний майданчик, де процвітає той ресентимент, винайдений Ніцше, а нехай йому грець! І цвіт його прикрашає нашу реальність на межі переходу з однієї історичної парадигми в іншу.

А може, і не цвіт, а цвіль? Ми ще ніби у сплячці. Певна частина нас. Це явище теж має філософське визначення – соціальний анабіоз. За тим же Фрідріхом.

Без анабіозу ніяк! Не буває так, щоб із рабства вийшов і зробивсь на ранок самодостатнім! Пошук незалежності триває ще довго після святкової  календарної дати 1991 року в нашій історії, навіть якщо ми святкуємо її не одне десятиріччя.

У цьому пошуку одні рухаються, інші сплять. І, причому, рухомі несуть на собі тих, хто спить. Бо навпаки неможливо.

Добре, давайте поясню все просто. От іде людина у напівсні до клозету, починає пісяти і… пісяє мимо унітазу. Мимо – бо спить!

Ні, я не адвокат тих, хто люрить мимо. І прибирати нашу спільну територію після них не хочу! Але мушу. Тобто я – у сенсі громада, яка навчилася втрапляти пісяти до унітазу і не хоче ковзати у калюжах тих, хто лишає їх у напівсні.

І, о парадокс! Самі сонні люрники виглядають зовні дуже і дуже бадьоро. І їх можна цілком сплутати із свідомими. Просто у сонних триває (або і не минає ніколи вже) аберація – тобто викривлення зору. Якщо ти бачиш неправильно, то і мислиш відповідно, відтак – основний божественний орган твій, що зветься Совість, потерпає теж від аберації. І тут запізно цитувати для якогось малинського Крохи «Што такоє харашо і што такоє плоха?».

Отож малинський ресентимент, як і увесь український, знаходиться між аберацією совісті і соціальним анабіозом, як ота качка на гойдалці між двома каменюками у центрі Малина. Гойдається, аж порипує. Бо ці каменюки – як щось незавершене, недомислене, щось таке, що не донесли до потрібного місця, не знайшли потрібної форми, взяли та й кинули.

І відлунює ця тенденція у всьому, а не тільки в питанні сміття. Сміття – просто зручне як приклад. Його багато і видно всім. Якби прояв ресентименту в інших сферах можна було б конвертувати у сміття, то ми зіштовхнулися у освіті, охороні здоров’я, силових органах тощо із «смітниками» на кшталт катастрофи, яка трапилася (і триває) із відходами у Львові, скажімо.

Якщо вже про столицю нашого П’ємонту, то доречно буде згадати відомого письменника із Лемберга Юрія Винничука. Є у нього роман «Мальва Ланда», де значна частина сюжету триває на отій славетній смітниці, що стала недоброю легендою. У творі такий собі пан Бумблякевич здійснює вимушену мандрівку тим самим сміттєзвалищем, яке вже набуло статусу держави в державі.

Інший персонаж каже до Бумблякевича: «…енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лябірінти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру… Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас?».

Якщо закцентувати, що письменник працював над романом з 1990 до 2003 року, можна зауважити його передбачливість – на межі яснобачення. Це було до Помаранчевого Майдану і до Революції Гідності!

Читаючи цю прозу, поринаєш у дикий сюр. А потім ловиш себе на думці, що це так схоже на сплячку. Або на світобачення засобом ушкодженого аберацією зору.

Оце і є причина всіх наших невдач: викривлений зір сонної істоти. У нашому випадку – містянина, що механічно кидає пакунок із сміттям у центрі міста, потім люрить на нього, щоб далеко не ходити. А винен хто? Хай буде Ніцше чи Винничук, як два яйця танцьора. Бо якби перший не увів нового терміну, а другий не оселив нас на сміттярці, то ми б і танцювали краще – уявно – а насправді лежачи у покладах сміття чи серед калюжі фізичних або ментальних (що кому) випорожнень.

Ірина Кримська у товаристві Винничука та Ніцше.

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація