Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

16.03.2015
Осколок нестерпного болю

Він загинув від підступного осколка. Беззвучний розрив снаряда у повітрі, кілька секунд і:
- Хлопці, мене, здається, ранило…

Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?

А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.

Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу.

«Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».

Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.

Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.

А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.

В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».

Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.

Більше жінка Василя не чула.

Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.

Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.

6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.

1_650-2

Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.

1_650

Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.

1_300-2 - Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!

А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.

Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.



← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація