Дві тисячі у чорному на Софіївському Майдані. Еліта. Нова еліта.

В оточенні багатовікових мурів. Дзвони Софії починають відлік нової долі.

На цій площі присягали не раз на вірність Україні. Ти стоїш на ній і віриш-не віриш цьому відчуттю вростання в історію. А там, серед двох тисяч – твоя дитина.

 Відбувається диво, яке має стати звичаєм, нашою реальністю. Можливо, першою справжньою реформою. А для двох тисяч – мрія має стати їх життям. Ледь не зірвалося з вуст – американська мрія. Ні. Українська, нехай з американським акцентом і грузинським натхненням. Але українська.

Моя донька Юлія Лузанчук вважає дочасним і інтерв’ю, і будь-яке афішування події. Бо для неї нова професія – дорослий крок з надією на тривалу результативність. А результатів варто досягти. Тому, каже, які публікаці? Однак сьогодні поява української поліції – це щось більше, а не просто подія в нашій родині. І кілька абзаців напишу.

Юля вже відчергувала дві зміни – одну пішим патрулем, другу з автопатрулем. Сьогодні – третє чергування. Кілька хвилюючих днів – перед присягою, миттєвий старт – прямісінько з Софіївської площі – на патрулювання. Шалена втома, купа вражень. А настрій? Запитую по телефону – мені ж все цікаво. Бо ж інтернет-мережа вже гуде новинами! Як і що, скажи! Втомилася? Чую: «Звичайно. Але тягне назад. Навіть не хотілося йти…»

Кількома словами про основні події – схожі ілюстрації до тих, що і в ЗМІ. Так, у киян – піднесення, ідуть на діалог. Люди здебільшого адекватно реагують на зауваження. Спілкування – чемне. Посмішки, порозуміння. У важчих ситуаціях – як? Юля пояснює: «Та як? Як і має бути – як нас вчили – все винятково за інструкцією».

Така відповідь без багатослівності і емоцій. Скупа розповідь про хлопця, якого разом з напарником витягли з води пізно увечері – був нетверезий, міг втопитися. Викликали по його ж телефону батьків. Мама приїхала, плакала і дякувала: «Просто не вірю, що так можуть правоохоронці». Юля теж дивується, розповідаючи це мені. Бо зробила б те саме, не будучи патрульним.

А так – вже майже буденно: на зауваження патрульних кияни гасять цигарки, припиняють пити пиво в недозволених місцях і т.д.

Найболючіше питання, яке красною розпечень лінією пройшло на всіх патрулюваннях колег – правопорушення у вигляді торгівлі в не відведених для цього місцях, стихійні ринки. Наслухалися й звинувачень, й прокльонів! Але прагнули знайти точки порозуміння:  «Як же інакше, - пояснює донька. -  Закону повинні дотримуватися всі, взяти собі за правило виконувати те, що вимагаємо самі від влади й чиновників. Але поки люди, а це здебільшого літні жінки, опираються. Найгостріший випадок. Жінка плакала і казала, що торгує так, бо не може назбирати синові на бронежилет. Син на сході України воює. Важко таке бачити».

Але поліція й надалі має намір зупиняти такі правопорушення. Закон є закон. Не принижувати, не карати, не хизуватися своїми повноваженнями – у найоптимальніший спосіб припиняти правопорушення. Як і втихомирювати нетверезого, вирішувати родинний конфлікт, припиняти гамірне дозвілля в недозволений час в недозволеному місці.

«У формі жарко?» - це я знову цікавлюся. «Терпимо», - відчуваю, посміхається в трубку.

Я знаю, чому їй терпимо. Її виховав спорт, систематичні тренування з гірського туризму, подолання азіатської спеки в долині і суворої зими на найвищих вершинах світу. Мене моя дитина дивує так, як суспільство – інші поліцейські. Той - вчений фізик, що ремонтує світлофор, той - досвідчений юрист, що розуміється на нюансах ситуацій, які виникають, той – із комерції, той – із медицини… Юля із живопису і педагогіки. Отак всі шаблони летять сторчма і шкереберть. Вони, ці дві тисячі, інші.

І хоча дехто зловтішається помилками і вельми помітними в сучасному місті привселюдними невдачами, патрульна поліція народилася і росте. І досвід з’являється. І вони вже роблять те, чого так чекало суспільство від правоохоронців.

11 липня доньці виповниться 26 років. Поєднання молодості і досвіду. Два університети за плечима не носити. Враження від поїздок і екстремальних гірських походів теж не обтяжують. Мандрівка й сходження тривають.

Як швидко минули місяці інтенсивного навчання. Ледь не щодня здавали заліки й екзамени, тести на підкріплення виняткового права, яке ще треба було відстоювати результатами навчання навіть після проходження конкурсного відбору при вступі.

А як все починалося? І чому треба було змінити стабільну й комфортну роботу у столичній школі мистецтв на неперевірену ніким ще путівку в привабливе, але ризиковане майбутнє? Перше – прагнення особистісного росту. Друге – пошук і пізнання себе в іншому середовищі, в іншій професії. Третє – реакція, щирий відгук на поклик змінити зневіру народу на впевненість у захищеності і комфортності суспільства, на гостру вимогу часу повернути правоохоронні органи обличчям до людини.

Звичайно, забравши трудову книжку з постійного місця роботи (а це була обов’язкова умова вступу в патрульну поліцію на навчання), ідучи в невідомість, Юля не формулювала вголос  цих пафосних заяв. Я просто спробувала узагальнити свої враження й спостереження. І переконалася, що в цій ситуації з вибором нової й особливої діяльності, доньці знадобилося все – і дві вищі освіти, і спорт, і досвід перебування в різних товариствах (від малят-дошкільнят до громади гірського селища під китайськими кордонами, від середовища альпіністів до мистецьких тусовок). Знадобилися і права водія, і знання педагога, і участь в марафонах та інших змаганнях.

Відбір 2 тисяч із 33 тисяч, від вступних до підсумкових тестів, був об’єктивний. Комп’ютер! Програми були перенасичені інформацією, практика була динамічною, викладачі – творчими й одухотвореними новою ідеєю, як і самі курсанти, а тепер вже – патрульні.

Вони нададуть першу медичну й психологічну допомогу, складуть протокол ДТП, виявлять наркотик, не проминуть факт найдрібнішої корупції. Бо це нова генерація, котрій гарна респектабельна зовнішність і неформальні дозвілля, доглянуте волосся й модні татуювання не завадять продемонструвати свою суть – дисциплінованість, відданість, толерантність, гідність, знання закону й повага до нього у поєднанні з бажанням цими чеснотами прислужитися людям. Бачити людину і в юнакові з пляшкою пива, і в бомжеві, і в немічному дідусеві з паличкою, і в порушникові ПДР або громадського спокою.

День присяги вже віддаляється в часі. Вчора курсант, рядовий міліції, а сьогодні – молодший лейтенант Юлія Лузанчук – рушає на чергування, щоб охороняти й захищати людей столиці й країни, повернути їм віру в себе і майбутнє, наблизивши його настільки, щоб воно виявилося для втомленого мандрами історії українця протилежним, але близьким тротуаром он там – варто тільки по зебрі перейти на зелене світло, не боячись, що на тебе налетить крута тачка п’яного посадовця чи обов’язково зупинять «мусора» (я тут мовлю про негідників, а не чесних правоохоронців) з вимогою хабаря…

Ідіть сміливо в свою завтрашнюУкраїну. Патрульна поліція – з вами.

6 липня

 На сьогодні служба Юлі вже стає ритмом життя. Вона задоволена. Малі зміни у великому місті йдуть. На черзі – інші міста України. І Малин, гадаю, теж.

15 липня

Ірина Лузанчук