Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

28.07.2015
Ще раз про мову

Хочу ще мільйон перший раз сказати про мову.

Для початку зауважу, що я - українка до найтоншого нерва, у крові якої багато польської, може бути і жидівська і хтозна яка ще. У мені – кров містянки і селянки. Я дитина своїх батьків і свого часу.

Суттєво й інше: за дипломом – викладач російської мови і літератури. За досвідом – повернулася в лоно рідної мови, досі вивчаю рідну мову, українську, не перестаючи дивуватися її містичності, незбагненності, загадковості.

Прошу наперед жодну з фраз не сприймати на свою, читачу, адресу. А якщо сприймаєш на свою адресу, читачу, то запитай сам себе, що і чому тебе колупнуло.


З народження розмовляю і думаю українською. Пишу вірші й прозу двома мовами, бо українською – потреба, російською – цікавість.

З дитинства бездоганно знаю російську.

У домашній бібліотеці 80% книжок – російською. Обєктивно,бо бібліотека збиралася ще батьком з початку 50-х років.

Батько, містянин, (1921-1997) розмовляв двома мовами, у старості – лише українською.

Мама(1935), з родини селян, все життя – лише українською, але в присутності російськомовних переходить чомусь на російську і досі.

Дорослі доньки ідентифікують себе лише з Україною.

Цікаві спостереження.

Старша Олечка, якої вже немає у цьому світі 2 роки, перші роки життя в столиці рефлексувала й переходила на російську, однак пізніше змінила сприйняття мовної присутності – і своєї, і оточення. Кілька останніх років життя тримала при собі постійно Кобзаря. Запитую, що шукаєш у Шевченка? Відповідає – читаю знову і знову, бо знаходжу нове й нове, він невичерпний.

Молодша Юля ніколи не рефлексує і не переходить на російську у спілкуванні із російськомовними. Вона переконана, що її гарно розуміють. Може це зробити на прохання співрозмовника, якщо дійсно виникають непорозуміння. Однак вважає, що її рідну мову не розуміти неможливо, навіть якщо ти вперше в Україні і щойно з Нижнього Новгорода.

11-річний син Сергійко після трьох років життя на Волині спілкувався бездоганною українською. Повернулися на Житомирщину, опирався певний час, навіть вчительці зауваження робив… Заговорив знову по-малинськи. Суржик цвіте! Щодня м’яко виправляю неграмотні слова в його репліках. Реагує через раз. Нічого, поборемо)

Суржик процвітає у невеликому Малині в ста км від столиці.

Столична мова – апофеоз суржика, який хизується. Все ще дуже погано. На радіо і ТБ мовні помилки виникають винятково через роздвоєне мовне існування. Редактори афігєнні – помилок не бачать.

Найстрашніше – засилля російськомовних серіалів і відсутність глядацької культури. Мають право – дивляться що хочуть. Споживають що хочуть. Гинуть культурно, бо мають право.

Хто не хоче гинути, рятується, але дуже повільно. Усвідомлення необхідності порятунку приходить не відразу і не до всіх.

Хоча я завжди знала, що моє – то українське, але мала переконання винятково для себе. Не вміла своїм переконанням запалити інших.

Злам наставав етапами, розірваними в часі десятиріччями.

Винятковість рідної мови для комфортного існування і самодостатності демонстрували виняткові люди. Спочатку моя вчителька української мови з дивовижним символічним прізвищем – Полтавець Неля Костянтинівна. В університеті – викладач української літератури Миронюк Світлана Герасимівна (як вона гарно розмовляла українською на тлі завжди російськомовного Дніпропетровська!).

Наступний поштовх – через опір і заперечення: фраза однієї літньої жінки, яка працювала на початку 2000-х на Київському ЕВРЗ. «Киев никогда не разговаривал на украинском!». Й інше – «Не понимаю, почему наша заводская газета издается с 1918 года на украинском?». У мене, редактора заводської тиражки, не було контраргументів, отож вважала себе зовсім незрілою і вразливою.

Це був не просто поштовх, а кпина і удар в груди.

Наступні поштовхи спонукали до глибшого вивчення мови і явища мовної безродності. Хоча мене до цього змушувати не треба – я шалію від див рідної мови, які більше й більше відкриваються мені. Знати українську – означає зцілюватися від недуги: духовної, культурної, ментальної. Українська в середині нас – це камертон нації.

Тому зараз ще триває епоха фальші.

Я ніколи не принижу російськомовну людину, не дорікну їй. Але я завжди голосуватиму за ЄДИНУ ДЕРЖАВНУ УКРАЇНСЬКУ.

Я не мітингуватиму за заборону російської друкованої продукції. Але я не купую і не купуватиму російськомовних газет і журналів, якщо є альтернатива рідною мовою.

Російськомовні друковані й електронні ЗМІ присутні в моєму житті як 1) спадок минулої епохи; 2) зброя окупанта; 3) предмет журналістської цікавості. Чітко розмежовую російську мову як додатковий інструмент пізнання і як інструмент впізнавання пасток. Я доволі зріла, щоб розуміти, коли мова – це петля, від якої швидко задихнешся або житимеш на повідку.

А що робити незрілим?

Вати повно! Вата, наша рідна, не імпортована, слухає шансон, блатну пісню, дивиться блатні серіали тощо… Вони беруть участь і дивляться у одночасно двомовних шоу – два ведучі – дин так, другий сяк, два мовні потоки одночасно, буцім які ми просунуті й демократичні, толерантні й дотепні! Але вони мої співгромадяни, вини мають право вибору. Вони ватні в тому, що у вухах вата, на душі вата…

Служителі культу в церквах московського патріархату моляться російською (не треба мені, філологу, доводити про церковнослов’янську, можу відрізнити!..). Допоки? Вата!

Врятувати їх поза їх бажанням можна лише власним прикладом і якісним альтернативним рідномовним контентом. Не забороняти російськомовні видання, а рятувати й розвивати свої. Не боротися з російськомовними літературними дєшовками, а дати свою гарну літературу. Не вилучити тупі російськомовні серіали із програм, а здивувати своїми. Не бідкатися, що наші актори знімаються в московських мильних «сагах», а шукати акторів, які стануть обличчям українського екрану. Ой багато чого ще! (Не кричіть про економічні й політичні перешкоди для розвитку україномовного контенту, рятуйте українське так, як можете, не чекаючи благих умов від держави – їх ще довго вона не створить!).

Але одне держава може – забезпечити ОДНУ ДЕРЖАВНУ УКРАЇНСЬКУ.

Обов’язково – вимога до держслужбовців, освітян, учених – знати й володіти українською. Напряжно? То тільки спочатку. Чому українцям було не принизливо в державі СРСР знати державну російську, а українцям в державі Україна – «западло» знати українську? Якщо ви відчуваєте своє приниження через це, то розберіться із собою. Мені ж Бог якось дав тяму знайти свою мову?

І відкрийте Кобзаря. Там, мабуть, дійсно є якісь ліки. Повірте, це хвороба – бути українцем і опиратися кровній мові.

Ніколи не дорікну, повторюю, російськомовній людині. Ніколи не силуватиму росіянина в Україні відмовлятися від його кровної російської мови. Ніколи не викину із власної бібліотеки російськомовних книжок. Ніколи не згадаю захисникам Майдану і рідних степів на сході України, що хтось із них розмовляє російською або дякує їм за їх подвиг – російською. Але твердо стоятиму на переконанні, що на образі Воїнів Світла найкраще паразитує сила новітнього російськомовного патріотизму. І ця небезпека тому й непомітна!

Хочу щоб всі, у кого в паспорті задеклароване громадянство Україна, усвідомлювали, що вони живуть на і з української землі, якщо говорити про територію географічну. Але й територія духовна – українська мова. Інше – протиприродне самогубство. Тому і був Майдан, тому триває війна. І вона священна.

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація
2015.07.30 11:35 -
Ірина Кримська-Лузанчук (3)
0 0
Знайшла гарну публікацію з мовного питання. Автор АНДРІЙ НАКОРЧЕВСЬКИЙ:
"1231-й раз про мову".

Про мову вже написано стільки, що читати ще раз про це, певен, ніхто не буде. Але ж, але ж...

Багато людей зараз говорять, що головне патріотизм, а мови, якими ти спілкуєшся, то другорядне. В цій тезі є одночасно й нерозуміння небезпеки, й лукавство.

Лукавство полягає в тому, що коли кажуть про "мови", то йдеться насправді лише про одну мову - російську, бо інших, крім пасивної української, автори цієї тези у переважній більшості не знають. Абсурд цієї тези вилазить зразу, якщо ви намагатиметеся її логічно продовжити - український патріот, який говорить виключно китайською чи суахілі, наприклад. Якось воно дивне, чи не так? То ж насправді йдеться не про якусь там мовну толерантність, а небажання переходити з російської на українську.

Про те, що мова є одною з головніших прикмет й наріжним каменем національної ідентичності, причому ідентичності не тільки національно-етнічної, але й національно-політичної, навіть говорити годі. Знання державної мови - чи не головна умова отримання громадянства багатьох країн. Чи ви можете собі уявити француза, який не говорить французькою, німця - німецькою, або японця - японською? Важко, правда?

Але у мовного питання є й інша складова, яка стає особливо помітною на тлі війни. Ми вже на власній шкірі пересвідчилися, що в сучасному світі інформаційна війна є чи не найважливішою запорукою успіху. Зомбоящик готує бійців краще ніж будь який військовий тренувальний табір. Якщо ми поглянемо на мапу відсоток шкіл з українською мовою навчання по областях України, то вам стане все зрозуміло й без зайвих коментарів - "русскій мір" й смерть панує там, де цих шкіл було найменше. Тож той, хто сьогодні, як висловився один блогер, "поклав" на мову, віддав Україну на поталу "русскому міру" завтра.

Віддавати мовний, а значить інформаційний простір, чужинцям, це в сучасних умовах означає неминучі тяжки втрати. Що ми й бачимо по Луганську й Донецьку. Вивчення мови потребує набагато менших зусиль та жертв ніж реальна війна. Не розуміти цього - наражати й далі країну на небезпеку.

А патріотизм - це не привід, щоб виправдовувати своє небажання вчити мову. Там, де закінчується мова, закінчується й Україна. Не образно, а географічно, політично. Саме тут проходить реальний кордон держави.

Все сказане вище зовсім не означає, що треба вимагати від російськомовних хлопців, які кладуть своє життя на цій клятій війні, щоб вони негайно й одночасно перейшли на українську. Тим паче, що вони в дебатах з мовного питання участі не беруть. Їм, м'яко кажучи, й справді зараз не до цього. Ми всі знаємо, чому й як так склалося, що схід й центр України став російськомовним й що примусом цю проблему не вирішити. Але те, що її треба вирішувати, мабуть, питання не викликає.

Але питання є до "діячів культури" й популярних журналістоблогерів, які сидять у відносно комфортному тилу, й які є основними носіями аргументу про мовну толерантність. Ви, молоді й освічені, не розумієте, що робите? Вам важко почати розмовляти й вести свої популярні блоги українською? Чи ви розумієте, що перехід на українську будь-якої помітної у суспільному просторі фігури вносить вклад в безпеку держави більший, аніж всі ваші інвективи й шпиньки в бік Росії?

Не приймаю я й аргументів щодо космополітичності. Якщо ти вже такий космополіт, то спілкуйся тоді справжньою міжнародною універсально знаною в усьому світі англійською. А так ознакою цієї нашої псевдотолерантності й псевдокосмополітичності виступає знов таки лише російська й можливість спілкування з "гостямі із самой Москви".

Я розумію, що заклики це справа марна, але якщо важливості мовного питання для існування держави не розуміють ті, які вважають себе культурною елітою, то як це можна пояснити всім іншим?
Відповісти
2015.07.28 12:23 -
Григорій Шитюк (1)
0 0
просто чудова стаття! я і досі не розумію чому необхідно комусь доказувати, що державна мова в Україні повинна бути єдина (без виключення) - УКРАЇНСЬКА...?
але мова спілкування для людини не може бути нав'язаною - то є не природньо... краще я буду спілкуватися у повсякденному житті мовою Пушкіна та Некрасова ніж місцевим суржиком! іноді стає страшно, що нині діти фактично не знають ні російської ні української - суцільний "голімий" суржик... а матом сьгодні вже не сваряться а розмовляють!
Відповісти
2015.07.28 12:43 -
Ірина Кримська-Лузанчук (2)
0 0
так, брутальна лайка майже легалізована - ніхто себе не стримує в громадських місцях(((

а загроза українській мові ще існує(
Відповісти