"1231-й раз про мову".
Про мову вже написано стільки, що читати ще раз про це, певен, ніхто не буде. Але ж, але ж...
Багато людей зараз говорять, що головне патріотизм, а мови, якими ти спілкуєшся, то другорядне. В цій тезі є одночасно й нерозуміння небезпеки, й лукавство.
Лукавство полягає в тому, що коли кажуть про "мови", то йдеться насправді лише про одну мову - російську, бо інших, крім пасивної української, автори цієї тези у переважній більшості не знають. Абсурд цієї тези вилазить зразу, якщо ви намагатиметеся її логічно продовжити - український патріот, який говорить виключно китайською чи суахілі, наприклад. Якось воно дивне, чи не так? То ж насправді йдеться не про якусь там мовну толерантність, а небажання переходити з російської на українську.
Про те, що мова є одною з головніших прикмет й наріжним каменем національної ідентичності, причому ідентичності не тільки національно-етнічної, але й національно-політичної, навіть говорити годі. Знання державної мови - чи не головна умова отримання громадянства багатьох країн. Чи ви можете собі уявити француза, який не говорить французькою, німця - німецькою, або японця - японською? Важко, правда?
Але у мовного питання є й інша складова, яка стає особливо помітною на тлі війни. Ми вже на власній шкірі пересвідчилися, що в сучасному світі інформаційна війна є чи не найважливішою запорукою успіху. Зомбоящик готує бійців краще ніж будь який військовий тренувальний табір. Якщо ми поглянемо на мапу відсоток шкіл з українською мовою навчання по областях України, то вам стане все зрозуміло й без зайвих коментарів - "русскій мір" й смерть панує там, де цих шкіл було найменше. Тож той, хто сьогодні, як висловився один блогер, "поклав" на мову, віддав Україну на поталу "русскому міру" завтра.
Віддавати мовний, а значить інформаційний простір, чужинцям, це в сучасних умовах означає неминучі тяжки втрати. Що ми й бачимо по Луганську й Донецьку. Вивчення мови потребує набагато менших зусиль та жертв ніж реальна війна. Не розуміти цього - наражати й далі країну на небезпеку.
А патріотизм - це не привід, щоб виправдовувати своє небажання вчити мову. Там, де закінчується мова, закінчується й Україна. Не образно, а географічно, політично. Саме тут проходить реальний кордон держави.
Все сказане вище зовсім не означає, що треба вимагати від російськомовних хлопців, які кладуть своє життя на цій клятій війні, щоб вони негайно й одночасно перейшли на українську. Тим паче, що вони в дебатах з мовного питання участі не беруть. Їм, м'яко кажучи, й справді зараз не до цього. Ми всі знаємо, чому й як так склалося, що схід й центр України став російськомовним й що примусом цю проблему не вирішити. Але те, що її треба вирішувати, мабуть, питання не викликає.
Але питання є до "діячів культури" й популярних журналістоблогерів, які сидять у відносно комфортному тилу, й які є основними носіями аргументу про мовну толерантність. Ви, молоді й освічені, не розумієте, що робите? Вам важко почати розмовляти й вести свої популярні блоги українською? Чи ви розумієте, що перехід на українську будь-якої помітної у суспільному просторі фігури вносить вклад в безпеку держави більший, аніж всі ваші інвективи й шпиньки в бік Росії?
Не приймаю я й аргументів щодо космополітичності. Якщо ти вже такий космополіт, то спілкуйся тоді справжньою міжнародною універсально знаною в усьому світі англійською. А так ознакою цієї нашої псевдотолерантності й псевдокосмополітичності виступає знов таки лише російська й можливість спілкування з "гостямі із самой Москви".
Я розумію, що заклики це справа марна, але якщо важливості мовного питання для існування держави не розуміють ті, які вважають себе культурною елітою, то як це можна пояснити всім іншим?