Нещодавно написала вступну частину до поеми «Острів». Прошу долучитися до розширення тематичних і концептуальних меж твору: робіть підказки, направляйте до документальних і інформаційних джерел тощо. А ще прошу не забувати, що це художнє слово, а не історичний нарис, тому читач має сприймати сюжет і все навколо сюжету як умовно історичне, а не достеменно фактичне.

Тема штучних водосховищ, що з’явилися за радянської доби, дразлива й суперечлива. На цій антитезі й буде розвиватися конфлікт, колізія й. зрештою, ідея.

У моїй біографії село Острів – це батьківщина баби-полячки Ганни Купневич, батькової матері.

Якщо хтось має цікаві фото і документи, пов’язані з селом, а потім – із техногенними змінами ландшафту, надсилайте їх копії на мою електронну адресу. Буду вдячна щиро.

Мій Острове, світе безлюдний,

На мапі глибокого сну!

Лягли йому води на груди

І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –

Розмита-розмилена мла.

Був Острів – зробився недійсним.

Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.

Не йде череда у луги.

Омиті рамена від солі.

Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,

Теленькають клямки ледь-ледь…

Моє родове! Моє зникле!

Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…

Село – проти сили ідей?

Складались пожитки у клунки

На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,

У жменю сховали жужмОм

І слізно прощЕння просили

У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –

Край світу раптово настав!

Обійсть незагоєні соти

Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,

Сховав у глибини село.

Було воно світлим і світом.

Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,

Утратило свій оберіг.

Бо склалося так історично,

що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно

Гойдає услід течії

Покинутих спогадів ношу,

Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,

Рачкують у сховок раки.

А човен гладь лагідно ріже

Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні

Лоскочуть одвірки чужі,

Пірнають в глибини звитяжні,

Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,

Що в неї в утробі лежить.

У неї душа – від калюжі,

Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу

Зробилася з часом своя.

Епохи минулої риси

Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди

У світ звідтіля побрели.

Мій Острове! Де твої люди?

Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015