Один із процесів, у якому ми (суспільство) вже перебуваємо, є встановлення єдиної української православної церкви Київського патріархату (без Москви тобто).
Але закрадається думка, що загострення цього процесу ще попереду. З церковними справами все виглядатиме приблизно так, як і з нашою незалежністю. Буде війна. Гадаю, без зброї і крові. Гадаю і сподіваюся.
Думаєте, Москва так просто віддасть паству? Думаєте, паства така вже безхребетна? Аналогія… Кіріл, введи… і спаси… Вата є ускрізь. Соціальна вата – це вже досліджено і наслідки її ватності вже очевидні. Вата віруюча – випробування й ідентифікація на перспективу.
Про це важко говорити, бо я сама православна. Знаю наших місцевих настоятелів і ні до кого не стаю в опозицію. Бо сповідую компроміс, знаючи, що згодом всім доведеться приймати рішення – з Києвом чи з Москвою. Отож моя оцінка ситуації, що нагнітається без мого особистого втручання, а силою закономірності і закону справедливості, навіть смію сказати – Божої справедливості, це лише констатація…
Накликаючи на себе осуд наших священиків і прихожан, мабуть, і багатьох знайомих, я намагаюся змістити акцент уваги на річ, котра стане актуальною для всіх православних Малинщини. А це – вибір, який вже, власне, зроблено вищими силами – для нас. Україна буде зі своєю Церквою. Підсвідомо і свідомо це розуміють і віруючі, і невіруючі. Бо то цілком природньо.
Та мене особисто лякає, умовно кажучи, виникнення зони відчуження на зразок ЛНР і ДНР у вимірі духовного життя земляків. І ще більше лякає те, що я не знаю, як уникнути отого відчуження і поділ суспільства, вірян на «за» і «проти»… Достатньо для прикладу згадки ситуативних протистоянь нашого місцевого масштабу, які виникали через відомі всім причини не в одному малинському храмі віри.
Принагідно прошу вибачення у всіх, хто тримається храмів і приходів Московського патріархату, якщо мої слова образили. Однак варто вже зараз почати говорити про спокійний і безболісний перехід із залежності від Москви в духовній сфері (по суті – транс-політичній, псевдо-духовній, транс-комерційній) до себе додому. Бо залежати можна врешті решт лише від Бога, який нам дав домівку Україну.
Звичайно, нас можуть чекати рани й розчарування, як і в тих змінах, що ми бачимо в своїй державі після Майдану. Однак, маючи негативний досвід в державній сфері, можна убезпечити себе від його повторення в духовній.
У негатив заглиблюватися не хочу, тому на закінчення підкреслю те, з чого почала. Рано чи пізно православна церква буде об’єднана Києвом. Цю радість можна наблизити, усвідомивши це насамперед внутрішньо, не чекаючи, коли тобі про це оголосять у храмі під час проповіді. І дуже хочу, щоб у час повернення в лоно Києва усіх православних церков України не ламалися брами, не звучали погрози, прокляття й анафеми, не порушувався закон – людський і Божий.
Такий шлях можливий. Хоча б тому, що вже триває.
З надією на розуміння і повагою до всіх у православній, католицькій, греко-католицькій вірі, до всіх вірян інших віросповідань.
вологість:
тиск:
вітер: