Усе більше наших хлопців мобілізують до війська. Лише з Чопович десять уже на Сході, семеро проходять підготовку у різних військових частинах України перед відправленням в зону бойових дій. Їм усім потрібна допомога. Допомога потрібна і їхнім сім’ям.
Можна довго розповідати про те, як ми організовуємо збір коштів, де вишукуємо одяг, взуття, бронежилети, розгрузки, наколінники-налокітники, тактичні окуляри й перчатки, приціли, рації… як це все передаємо безпосередньо кожному бійцю… Лише дві цифри: зібрали майже 50 тис. гривень, адресно витратили більше 40 тис. Подаю умовно, оскільки щогодини цифри змінюються. Ось наприклад дзвінок 20 хвилин тому: «Дмитро Вадимович (це Генеральний директор «Ельфи») передав ще 7 тисяч (минулого тижня ТОВ «Ельфа» перерахувала 6 тисяч на придбання бронежилетів), щоб закупити хлопцям кевларові шоломи…». Ще минулої п’ятниці в Києві можна було придбати шоломи за 3500. На сьогодні їх уже немає. Може будуть завтра. Ціна ???..., а два тижні тому ми їх купували за 2600… Щонеділі в 11-00 в Чоповицькій селищній раді всі збираємося на нараду, де все оце обговорюємо, «підбиваємо», плануємо…
Це все будні, копітка робота, серед якої вистачає місця емоціям, сльозам... Сльозам не тільки матерів…
Ми в Новоград-Волинському. Батьки, сестри, кохані приїхали відвідати своїх хлопців, які проходять перепідготовку перед відправкою в зону АТО. Чопівчани Кириченко Віталій, Кириченко Богдан, Дубас Віталій, Фещенко Віктор в інженерному полку навчаються саперній справі. Хлопці з нетерпінням чекали на зустріч з рідними.
Сльози матерів, подяка від хлопців всім односельцям за бронежилети, одяг, взуття та іншу амуніцію, яку вдалося зібрати. На жаль, привезли лише один шолом, який батько Богдана купив на Майдані за 4300…
У нас було шість бронежилетів. Хлопці вибрали собі житомирські, які ми прострілювали.
7,62 з «Калаша» їх не пробиває. Ще два броніки ми не встигли до поїздки перевірити. Зробити це у військовій частині не було можливості. Зробимо це вдома. У нас ще багато хлопців, яким ці броніки будуть потрібні…
Батьки пригощають дітей домашніми стравами. Хлопці навіть на обід не ходили – з нетерпінням чекали нашого візиту.
- Дядь Слава, тут один солдат у нашому відділенні є, «дєдом» його звемо, він пішов на службу замість своїх синів…, батько паралізований…, у нього НІЧОГО немає, ні грошей, ні мобілки, ПРО НЬОГО ВСІ ЗАБУЛИ…, - хлопці не знають як і продовжити розмову, - він із Гориня, внук баби Горпини… Можна одного броніка якось йому зробити…?
Всі уважно слухають. Не знаю, що робити, адже в бусику ще два жилети лежать, вони вже призначені іншим нашим хлопцям. На них «скидалися» всією громадою…
Роблю кілька телефонних дзвінків. Перший до горинського сільського голови. Знають там про такого солдата - Харченко Леонід Борисович. Ще служить його кум Тетеря Іван Ярославович (можу помилитися в прізвищі). Говорили довго, але в підсумку прозвучало: «Робіть з ним що хочте!». З ким з «ним»? З «дедом» чи з броніком? Хлопці й батьки це слухають й вухам не вірять… Телефоную в «Малинщину»… Результат: «…я не приймаю одноосібно рішення, потрібно зібрати раду, накладна, резолюція, підпис, штамп, …». Телефоную нашим з чоповицького комітету - приймаємо рішення віддати один жилет «дєду».
Хлопці радісно побігли в казарму. Повертаються з «дєдом». Леонід приміряє на себе бронежилет.
- Давайте вас сфотографуємо.
«Дєд» відвертається, соромиться своїх чоловічих сліз.. Розповідає, що отой «крутелик» з Гути-Логанівської й досі не віддав йому зароблені бензопилою «копійки»… Не знає як дякувати.
У нас ще були дві пари берців.
- Борисович, не треба подяк, приміряйте черевики…
Одна пара була як для нього пошита.
Вчора розмовляв з командиром роти, де служать наші хлопці й «дєд». Подякував всій громаді за допомогу.
- Ви не повірите, Харченко й досі зі сльозами на очах одягає ваш жилет на навчання…
Прошу на полігоні простріляти жилет, який ми віддали Леоніду Борисовичу. Ігор обіцяв це зробити. А у мене одне бажання: щоб оті кулі від перевірок броніка були першими й останніми для всіх наших хлопців.
Завтра їдемо до Києва за шоломами. Будемо брати за 3600. Шукати девшевше ніколи. До вечора ще мають бути якісь гроші на три шоломи для чопівчан… Але ж потрібно й на четвертий - «дєду»: Харченку Леоніду Борисовичу, внуку баби Горпини з Гориня, «безхозному» солдату нашої армії.
.png){kind=small}
