Одним із важливих елементів міської структури, що покликана гарантувати безпеку мешканців є пожежна служба. З огляду на це вже якось важко уявити центр Малина без «пожарки», що стала невід’ємною частиною не лише минулого, а й сучасного життя нашого міста…

Пожежні служби в українських населених пунктах почали формуватися в окремі структури у 1850-1860-і роки. Спочатку пожежна охорона населених пунктів пройшла період формального оформлення з набуттям чинності у 1860 році «Положення про створення громадських пожежних команд.

У невеличких містечках (яким, власне і був Малин) та селах пожежна охорона функціонувала у двох формах – громадські пожежні команди та добровільні пожежні дружини. Основні відмінності між ними полягали у джерелах та формах фінансування, а також у організації системи управління. Добровільні пожежні дружини здійснювали діяльність на основі статутів і мали постійний штат вогнеборців-охочих.

Громадські пожежні команди не мали штатного складу, а об’єднували в собі доросле чоловіче населення громади, яке й займалось за умови виникнення загрози пожежегасінням.У Малині в цей історичний період формується саме громадська пожежна команда.

Організаційно такі об’єднання підпорядковувалися сільському старості, а контроль за їх діяльністю здійснювали найнижчі поліцейські чини – соцькі та десятники, які обиралися на ці посади з числа мешканців населеного пункту і були членами сільської громади. Відомо, що у 1859 році на трирічний термін із щорічним окладом 30 карбованців сріблом соцьким було обрано селянина Малина Демида Костюченка. Щоправда, він не зміг у повному обсязі та ефективно справитись із своїми повноваженнями. Тому у березні 1862 року його на цій посаді замінив Павло Канюка. І вже через два роки він стає кандидатом (заступником) малинського старости. Очевидно, що саме у період 1859-1864 рр. і відбувається процес формування добровільної пожежної дружини Малина. Завершальний етап такого формування пов’язується насамперед з тим, що 7 квітня 1864 року вступила в дію урядова постанова «Про взаємне страхування» відповідно до якої передбачалось обов’язкове страхування всіх будівель (приватних і громадських), що розташовувались в межах селянської присадибної осілості. Установи місцевого самоврядування отримували право спрямовувати лишки від страхового збору на заходи попередження пожеж.7 Це вже давало певну можливість утримувати пожежні добровільні об’єднання в подібних до Малина населених пунктах.

Та все ж таки, головними проблемами функціонування такого типу пожежних служб полягали в інертності населення, недостатній протипожежній пропаганді з боку органів місцевого самоврядування, у недостатньому фінансуванні функціонування добровільних пожежних дружин та відсутності кваліфікованих кадрів. Технічна оснащеність об’єднань була дуже слабкою, весь необхідний інструмент для пожежегасіння знаходився в домогосподарствах і використовувався лише за певної пожежі. Найбільше на що була здатна така організація і її члени – це локалізувати пожежу.

Зокрема, відомо, що у 1880 році вдалось локалізувати пожежу, що виникла у приміщенні однокласного народного училища. Проте сама будівля зазнала значних пошкоджень і не могла у подальшому використовуватись для проведення занять. А в ніч з 29 на 30 серпня 1887 року малинські вогнеборці-добровольці локалізували пожежу двох домогосподарств, що належали селянам Малина Юхиму Вдовенку та Софії Пікуль. Їх загальна страхова оцінка становила 20 карбованців сріблом.

Певних структурних змін зазнає Малинська пожежна служба вже на початку ХХ століття. Зокрема, 22 листопада 1901 року з числа членів Малинської сільської громади обирається пожежний староста, який стежить за зберіганням спеціального інвентарю та контролює дотримання протипожежної безпеки мешканцями містечка. На цю посаду обирають Юстина Леонтійовича Косориженка. В його коло обов’язків входить:

- стежити, щоб у кожному дворі була діжка, наповнена водою, а також великий віник на довгій палиці, що дістає даху, яким можна було б в разі небезпеки загорання сусідніх будівель зволожувати дах (стріху) і очікувати допомогу сусідів;

- перевіряти як труби, так і печі кожну чверть року для того, щоб несправні і старі можна було швидко поремонтувати;

- стежити аби житлові хати вночі не опалювалися і щоб під час паління в печі при них постійно знаходився господар чи працівник, а також не складували скирти поблизу осель;

- стежити, щоб ні в день, ні в ночі господарі та працівники не заходили із запаленою свічкою чи лампою без ліхтаря на чердаки, в конюшні, кошари, льохи та інші домашні господарські будівлі;

- перевіряти, щоб легкозаймисті речовини, як то: порох, сірка, смола, солома, пенька, льон та інші не зберігались на пічках чи близько до них;

- попереджувати населення щоб самовари не ставились у сінях та на подвір’ях і не залишались без догляду в місцях, де є стружка, солома та інші легкозаймисті матеріали, а також не залишали без догляду дітей і в жодному разі не давали їм сірників;

- попереджати і стежити, щоб кожний господар мав на воротах свого двору інформаційну дошку із зображенням інструменту з яким він повинен прибути у разі пожежі;

- стежити, щоб не забудовувались проходи між будівлями і особливо не дозволяти ставити біля хат кузні та лазні.

В цей же час малинським єврейським товариством придбано дві пожежні труби, дві однокінні діжки, а також було зібрано гроші для спорудження артезіанської свердловини, щоб забезпечити пожежних водою.

Проте й такі заходи перестороги не гарантували пожежної безпеки. До того ж чимало мешканців просто ігнорували вимоги. Можливо останнє і стало причиною великою пожежі у Малині, яка сталася 23 червня 1905 року.

У результаті цієї пожежі було знищено 349 дворів, з яких селянські становили 112 дворів, єврейські – 237. Погорільці залишилися не лише без даху над головою, а й без жодних засобів до існування, оскільки згоріло все майно. Крамниці центральної частини міста, які належали євреям були знищені вогнем ущент. Також загинуло багато коней, великої рогатої худоби, свиней, птиці та іншої живності. Були і людські жертви. Допомогу погорільцям надавали мешканці навколишніх сіл, Радомишля, окрему допомогу надало керівництво Малинської паперової фабрики.

Саме ця трагедія змусила місцеве населення переглянути своє ставлення до функціонування та організації пожежної служби у Малині. 15 червня 1907 року було затверджено статут пожежної дружини, проте швидкому формуванню по-суті нової структури заважало недостатнє фінансування. Та у 1908 році знову почали виникати непоодинокі пожежі, які згодом набули систематичного характеру. І по Малину поповзли різного роду чутки. Проте вони як швидко виникали, так швидко і згасали.

9 січня 1910 року було обрано новий склад правління, який прийняв дружину у такому матеріально-технічному стані: дерев’яний пожежний хлів, що був розділений на дві частини, в одній з яких знаходились камери для арештантів, в іншій – дві пожежні труби, одна з яких була неробоча у зв’язку з відсутністю поршнів, а іншу – кури, які жили у цій частині, перетворили на своє сідало і спокійнісінько відкладали там яйця. Також у цій частині хліва знаходились шість порожніх діжок, декілька багрів, відра та драбини. Сам вхід до пожежної частини хліва був забарикадований різним непотребом і тому потрібно було потратити чимало часу аби дістатися до інструменту. Звичайно, що такий стан речей не задовольняв нове правління, яке поставило за мету привести пожежну службу Малина до повної професійної та бойової відповідності.

За короткий час вдалось придбати четверо коней, найняти одного кучера, полагодити пожежні труби. До того ж, правління поставило перед собою завдання побудувати тепле кам’яне приміщення, яке задовольняло би всі вимоги тогочасної пожежної служби. Для вирішення такого важливого завдання головними питаннями були фінансові. Наявних коштів у розмірі 800 рублів, що знаходились у касі пожежної служби було явно недостатньо. Тоді й вирішено було звернутись до громадськості за допомогою. Проте, лише три страхові товариства – «Саламандра», Північне страхове товариство та Південне страхове товариство – виділили по 25 рублів.

Та навіть це дало можливість побудувати кам’яну споруду розміром 35х17 аршин і здати її у експлуатацію 8 серпня 1910 року. У цьому приміщенні знаходились четверо коней, 2 парних трубно-діжкових ходи, готових до виїзду вже за дві хвилини після прийняття інформації про пожежу. Та на цьому правління пожежної служби Малина не припинило збір коштів, оскільки потрібно було побудувати оглядову вежу – каланчу, здійснити добудову другого поверху господарської споруди та докупити необхідне обладнання. Розширювався і штат пожежної служби, залучались нові люди до справи організації боротьби з пожежами у Малині.

Так, у 1913 році особовий склад пожежної команди складався з попечителя, почесного попечителя, 246 членів, які стали спонсорами, 50 членів-охочих, які у свою чергу розподілялись відповідно до визначених професійних завдань – трубників, під трубників, топорників та кучерів. Також у складі пожежної служби було 64 дружинників, що складало в середньому по 21 людині на пожежну зміну. Така команда вже була цілком боєздатною та ефективною. Її діяльністю керував начальник А.Л.Християнсен та його помічник – О.М.Фастовський.

Незважаючи на те, що у 1914 рік Малинська пожежна служба входила з певними фінансовими боргами, її капітал був вже доволі стабільний. Основу його складали членські внески та грошові пожертви. Зокрема, на початок 1914 року членські внески складали – 574 руб., пожертва від П.М.Трахтенберга – 325 руб., В.А.Браницького – 100 руб., від членів правління – 217 руб., пожертви від інших осіб – 1300 руб. 25 коп., від робітників паперової фабрики – 25 руб., збір на очистку труб – 50 руб., пожертви матеріалом – 800 руб. 25 коп., надходження від губернського правління – 600 руб., коробочний збір – 100 руб. Очевидно, що певні надходження мала пожежна служба і від здачі в оренди частини свого приміщення для сінематографа (кінотеатра), що розпочав своє функціонування у 1910 році.

1914 року почесними членами правління були обрані В.А.Браницький, П.М.Трахтенберг, М.М.Миклухо, М.М.Миклуха-Маклай, В.В.Мороз (він же. – товариш (заступник) голови правління). Членами правління стали – інженер М.А.Шендзиковський (голова правління), П.Н.Шестаков, Я.Ш.Фікс, М.Міньковський, М.Вайнман, Я.Рабінович, М.Пятецький, А.Радомиський. Начальником дружини був А.Л.Християнсен.

У грудні 1914 року на трирічний термін від сільської громади Малина було обрано пожежним старостою Мойсея Демидовича Примаченка (54 роки) та кандидатом (заступником) старости Марка Івановича Єнька.

Таким чином, на основі проведеного дослідження, можна прийти до висновку, що пожежна служба нашого міста формується у 60-і роки ХІХ століття. Відправною точкою її історії можна вважати 1864 рік. Та процес її структурного становлення був доволі тривалим та складним.

В.А.Студінський, доктор історичних наук,