Олександр Олексійович Іщенко – знаний в нашій країні футбольний фахівець, заслужений тренер України, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, майстер спорту СРСР.

 «… я не міг не стати футболістом…»

 - Олександре Олексійовичу, все Ваше життя пов’язане з футболом. А чи могло воно скластись по-іншому?

 - Навряд чи. Сам я родом із Запоріжжя і мешкала наша родина неподалік стадіону, де грала місцева команда «Металург», яка у першій лізі чемпіонату СРСР завжди демонструвала добротний і видовищний футбол. І ми, дітвора, практично на пропускали жодного матчу. В принципі на ці ігри можна було потрапити вільно і безплатно. Проте «вищим пілотажем» для нас та визнанням авторитету серед однолітків вважалось, коли вдавалось перелізти через огорожу і, обдуривши міліціонерів, які чергували на стадіоні, загубитись серед уболівальників.

 - Я Вас прекрасно розумію, бо сам виріс біля стадіону «Авангард» у Малині і ми з друзями теж прагнули потрапити на матчі «Папірника» саме через огорожу. В цьому, очевидно, магічність футболу…

 - … Швидше всього, що хотілось отримати якихось надзвичайних емоцій. Та згодом ми переїхали в інший район міста. Проте поруч у нашому будинку отримав квартиру Віктор Єременко – футболіст «Металурга», якого називали «запорізьким Гаррінчею». Він подарував м’яч «Артек», який зразу ж ставив мене у особливе становище і піднімав авторитет серед хлопчаків. Володіння таким м’ячем забезпечувало мені участь у будь-якому матчі і у будь-якій команді, а також впливати на перебіг подій під час дворових футбольних баталій. А потім я вступив до спеціалізованої дитячої спортивної школи запорізького «Металурга». Всі ці зовнішні обставини і внутрішнє нестримне бажання грати сприяли тому, що я не міг не стати футболістом, і не бачив себе поза ним.

 - Таким чином, Ваша шлях як професійного футболіста розпочався у запорізькому «Металурзі».

 - Так. Спочатку основам футбольної науки мене навчали Борис Васильович Зозуля та Володимир Федорович Олійник. Проте моїм «хрещеним батьком» у великому футболі став Віктор Степанович Жилін, який мене із дубля запорізького «Металурга» забрав до одеського СКА, а потім у 1973 році до кіровоградської «Зірки». Саме з цією командою у мене і пов’язані дві перемоги в кубку України, який тоді розігрувався серед вітчизняних команд першої та другої союзної ліги. Згодом, в 1976 році В.С.Жилін перебрався до Житомира тренувати місцеву команду майстрів «Автомобіліст» (з 1977 року – «Спартак») і запросив мене. Тут я провів п’ять незабутніх сезонів, встиг пограти ще й за збірну клубів України. Але і завершив, на превеликий жаль, дуже рано кар’єру гравця. Це рішення далось мені важко.

 - Вам же було лише 27 років. Розквіт творчих і спортивних сил. Чого можна було чекати далі?

 -  А далі на мене чекав Малин.

 «… Житомирщина для мене стала другою батьківщиною…»

 - Таким чином, Ви прибули до міста на Ірші.

 - Це сталося 13 січня 1981 року. За рекомендацією голови облспорткомітету Юрія Миколайовича Дмитрієва відбулась співбесіда з директором Малинської паперової фабрики Юрієм Миколайовичем Приходьком. Саме тоді я побачив малинське футбольне господарство і в розмові з ним виклав своє бачення можливих перспектив розвитку не лише «Паперовика», але й усього фабричного футболу. В цій зустрічі брали участь також головний тренер Володимир Ілліч Солдатенко, головний механік Анатолій Васильович Деняченко, голова профкому Микола Григорович В’юник та Євген Іванович Вербицький, який безпосередньо опікувався розвитком фізкультури та спорту на підприємстві. Під час бесіди Ю.М.Приходько не лише уважно слухав, але й багато записував. Коли по суті все було сказано, то він червоним олівцем на листку паперу підвів товсту риску і чемно попросив мене почекати у приймальній. Про те, що сказав Юрій Миколайович підлеглим я дізнався лише через три роки.

 - І що саме?

 - «Якщо цей хлопець поїде з Малина, то я вас усіх звільню». Так співбесіда закінчилась тим, що я залишився працювати з «Папірником». Ця співпраця тривала три роки і вісім місяців. Та й взагалі Житомирщина стала для мене другою батьківщиною, бо тут я провів більше вісімнадцяти років свого життя і маю багато друзів.

 - Не важко було звикати до нових умов життя на новому місці?

 - Як сказати, бо часу на якісь розваги не залишалось. Повністю віддавався роботі, адже хотілось, щоб малинським футбол повернув собі втрачену славу. Звичайно, що без допомоги і дружнього оточення Євгена Івановича Вербицького, Анатолія Васильовича Деняченка і Михайла Гнатовича Яцюка адаптуватись було значно важче. Проте на кожний вихідний їздив у Житомир, до сім’ї,  проте щопонеділка о шостій ранку, першим автобусом повертався у Малин. Мене знали вже всі водії і тому тримали місце, оскільки не завжди можна було придбати вільно білет.

 - Можна сказати, що за час Вашої роботи в Малині місцевий футбол пережив не лише відродження, але й піднявся на новий, більш високий, рівень.

 - Важко сказати, яка в цьому моя особиста заслуга. Я ж був лише тренером фабричної команди, яка брала участь у чемпіонаті Житомирської області, першості республіки серед виробничих колективів. У середу ми грали матчі обласного чемпіонату, а в суботу – першості  України. Графік був чіткий і тому можна було планувати й здійснювати відповідну роботу. До того ж, Ю.М.Приходько надавав всіляку допомогу команді, був присутній практично на кожному матчі і виявився справжнім футбольним вболівальником. Правда, не всі були так налаштовані і тому доводилось переконувати їх, що спорт має й серйозне соціальне та виробниче значення.

 - Юрій Миколайович взагалі був далекоглядним і авторитетним керівником.

 - Я б додав, що він був інтелігентною та дуже відповідальною людиною. Саме він доклав значних зусиль, щоб наш «Папірник» провів у Малині товариський матч із футбольним клубом «Септемврійське знаме» з болгарського міста Михайловграда, який ми виграли 1:0. Тоді на стадіоні «Авангард» зібралося мало не все доросле населення міста. Тому саме внесок Юрія Миколайовича у популяризацію футболу в Малині важко переоцінити. Окрім цього він був простою людиною, доступною і зрозумілою. Дуже добре пам’ятаю як йому вдалось розрядити дещо напружену ситуацію після матчу з болгарами. Спілкуючись з ним, абсолютно не відчувалось, що перед тобою керівник одного з найбільших папероробних підприємств світу.

 - Говорять, що дирекція фабрики команду «Папірника» зробила чи не напівпрофесійним клубом.

 - Це не так. Всі гравці працювали на фабриці. Єдине, що мали, то це протягом тижня два звільнення від роботи у другій половині дня для підготовки до матчів. Ніякої спеціальної платні за гру в «Паперовику» вони не отримували. Команда до того ж брала активну участь в реконструкції стадіону «Авангард».

 - Ви маєте на увазі той анекдотичний випадок напередодні гри з тернопільською командою?

 - І його теж. Тренер тернопільської «Ватри» Володимир Васильович Онисько попросив мене провести тренування своєї команди за день до матчу. Я йому відмовив, оскільки в цей час мали тренуватись ми і запропонував більш пізніший час. Він погодився. Та так трапилось, що саме перед нашим тренуванням на стадіон привезли асфальт. Замість того, щоб бігати по полю і готуватись до гри ми всі взяли будівельний інструмент і розпочали роботу. Коли В.В.Онисько побачив такий оригінальний спосіб тренування, то м’яко кажучи, дещо здивувався і саркастично посміхнувся. Але наступного дня ми «Ватру» просто винесли з поля – 3:0. Та хіба тільки цей випадок, а встановлення табло, освітлення, спорудження трибун…

 - То виявляється, що Ви у Малині пройшли хорошу школу не лише тренерської, але й господарської роботи.

 - Розумієте, я виріс у простій робочій сім’ї. У нашої мами було п’ятеро синів. Тому я вмів і вмію цінувати працю. Тому, якщо треба робити, то треба, а не шукати якогось особливого поблажливого ставлення до себе, такий підхід я здійснював і в «Паперовику».

 - Це відповідно давало свої плоди на футбольних аренах. Достатньо згадати вихід «Паперовика» у фінал розіграшу кубка «Спортивної газети».

 - Тоді ми зустрілись у фіналі з командою шахтоуправління «Соціалістичний Донбас». У першому матчі, який відбувся в Малині, ми святкували перемогу 2:1. Коли ж прибули на Донеччину, то стало зрозумілим, що звідси нас випустять лише зі «сріблом». Вже у середині першого тайму наша команда залишилась удесятьох, а свисток судді «мудро» скеровував гру. Тоді у мене, двадцятидев’ятирічного тренера і гравця «Папірника» вся душа наповнювалася гнівом. Проте матчу ми не «злили» і програли з різницею у два м’ячі. Та в Малині прекрасно розуміли ситуацію і всіляко підтримували нас.

 - До речі, грати в ті часи у малинські команді було дуже престижно. Пам’ятаю, що колишні малинчани, які так чи інакше зв’язували себе з футболом, прагнули повернутись до «Папірника». Маю на увазі, зокрема, Євгена Ананьєва.

 - Було й таке. З Ананьєвим мене познайомив Ю.М.Приходько. Я подивився на його гру і зрозумів, що переді мною місячний і цікавий футболіст. Та фізична підготовка Євгена вимагала кращого. Тому йому серйозно доводилось працювати, аби грати поруч з Тимофієм Тетерським, Геннадієм Литваком, Василем Бондарчуком, Анатолієм Бурчиком, Василем Мілашевським, Василем Довгим, Сергієм Тарасюком та іншими хлопцями.

 - Здавалось, що малинська команда поступово виходить на свою вершину. Але Ви несподівано опинились в Житомирі.

 - Скажу відверто, що ні в мене переходити на роботу до обласного центру, ні в Юрія Миколайовича Приходька відпускати мене в «Спартак» великого бажання не було. Ми обидва хотіли аби Малин почав грати у другій союзній лізі. Проте тоді доля керівників (в тому числі й тренерів) вирішувалась часто у високих партійних кабінетах. Юрій Миколайович при мені розмовляв по телефону з другим секретарем Житомирського обкому партії В.Є.Острожинським, який чітко сказав, що наступного дня вранці я повинен бути у нього в кабінеті. Там вже відбулось моє представлення як нового тренера житомирського «Спартака».

 - З Вами до Житомира поїхало троє малинчан, а тренерський місток «Папірника» зайняв Геннадій Литвак.

 - Геннадій людина доволі неординарна і зі своїм, особливим, баченням футболу. Йому вдалось досягти з «Папірником» навіть більших спортивних звитяг, ніж це вдалось мені. І я за нього щиро радий. Що стосується футболістів, які почали грати в Житомирі – Василь Бондарчук, Олег Самсоненко і Сергій Тарасюк, то у подальшому їх футбольна кар’єра склалась по-різному. Так, Василь Бондарчук був особисто Костянтином Івановичем Бєсковим запрошений до московського «Спартака». Голкіпер Олег Самсоненко також пограв на доволі високому рівні. Найважче адаптуватись було Сергію Тарасюку, який поза Малином себе не міг бачити і тому повернувся назад до «Папірника». Зрештою, час, проведений у Малині став для мене періодом становлення як тренера.

 «… в майбутнє українського футболу я дивлюсь з оптимізмом…»

 - Чого все-таки у футболі необхідно більше – таланту чи працелюбності?

 - Я тут оригінальничати не буду, бо ми всі знаємо, коли визнаний талант так і не може розкритись бо не працює над собою, а з іншого боку – людина, начебто і немає великих талантів, але завдяки невтомній праці досягає вершин. Прикладом цього може бути Григорій Ярмаш, який зараз є гравцем національної збірної. Років п’ять тому мало хто міг сказати, що цей футболіст гратиме за головну команду країни. Тому потрібні як талант, так і працелюбність та самовіддача. Одне без іншого неможливе.

 - Тому тут велика роль належить саме тренерові.

 - Потрібно зрозуміти, що життя футболіста не починається і не закінчується на футбольному полі. Футбол є частиною його життя. Тут важливо, щоб сам гравець зрозумів це. Тому й виникає питання виховання особистості. Тут на перший план виходить педагогіка. Я, до речі, ще в юнацькі роки мріяв стати учителем, тому й багато читав педагогічної літератури. І сьогодні, нажаль, можу констатувати, що ми втратили свої вітчизняні педагогічні традиції, які зараз необхідно відроджувати. При цьому чимало західних країн взяли наші педагогічні надбання і активно зараз використовують ці методики в навчально-тренувальному процесі. Зокрема, коли я був на тренувальній базі «Аякса», то вразив позитивний психологічний клімат, що присутній як в побуті, так і в процесі тренувань. Без позитивного настрою важко досягти звитяг.

 - Зрештою, сьогодні й футбол перестав бути просто грою.

 - Футбол в наш час – це ціла індустрія. І наука є однією з важливих складових цієї індустрії. У провідних клубах та національних федераціях працюють науково-дослідні центри, лабораторії, центри. Нажаль, Україна дещо відстає від західноєвропейських країн. Тому нам необхідно серйозно працювати у цьому напрямку.

 - Тоді, ж які перспективи у нашого вітчизняного футболу?

 - Незважаючи на всі складнощі нинішнього часу, в майбутнє українського футболу я дивлюсь з оптимізмом, оскільки у нас нестримне бажання працювати і досягати результатів. Подивіться, на останньому чемпіонаті світу наша національна збірна були серед восьми кращих команд, молодіжна команда посіла другу сходинку на європейському чемпіонаті, сьогодні наша головна команда в рейтингу ФІФА займає високе чотирнадцяте місце… Можливо хтось це розцінює як випадковість, але все ж випадкове є закономірним.

 - І останнє запитання: Ви стежите за розвитком Малинського футболу?

 - Інформація про малинським футбол не проходить повз мене. Приємно, що сьогодні у місті відроджуються переможні традиції футболу. Нехай це відбувається на базі іншого підприємства, але суть від цього не .змінюється. Приємно, що є ентузіасти і фанатики, які віддають себе повністю найдивовижнішій грі – футболу. Мені залишається лише побажати їм удачі та нових перемог і здобутків.

 Розмову вів В.Студінський

Інтерв’ю було взято 14 лютого 2009 року. Опубліковано зі скороченнями у газеті «Соборна площа» 20.02.2009.р