Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Як працюють реферальні програми криптобірж: маркетинг в цифровому секторі

19.03.2013
Малин

Милосердя. На Малинщині опікуються учні старенькими


Учнівський волонтерський загін «Помагайко» на базі Горинської ЗОШ І-ІІ ступенів діє більше п'яти років. За словами директора школи Галини Конотовської, основним його завданням є допомога одиноким пенсіонерам, вдовам, дітям війни, ветеранам Великої Вітчизняної війни тощо.

Відвідує загін більше десяти дітей. Надають посильну допомогу діти і в Гуті Логанівській, і в Березине, і в Горині. Кому дров у хату внесуть, кому води відро, а якщо потрібно, то і стежку від снігу прочистять.

Не оминають увагою одиноких, солдатських вдів, учасників Великої Вітчизняної війни і Горинський сільський голова Володимир Омельченко, депутат районної ради, директор ТОВ «Тандем» Дмитро Дмитренко.

Активними учасниками загону «Помагайко» є восьмикласники Олександр Уйбар, Лілія Щербина та Дарина Рябчун, семикласник Володимир Уйбар. Діти тривалий час допомагають родині ветеранів праці, дітей війни з Горині 88-річному Онопрію Макаровичу та Ганні Пахнутівні Колісніченкам.

Переступивши поріг невеличкої сільської хатини, одразу запитав стареньких про життя-буття. На що господар оселі привітно відповів: «Це мої справжні рятівники! Без них ми, як без рук!»

- Ми із дружиною обоє із багатодітних родин, - продовжив дідусь. – Прожили нелегке життя. Я родом із Горині, дружина – із сусідньої Устинівки. Все життя тяжко від зорі, до зорі трудилися у місцевому колгоспі: завідуючим фермою, касиром, пас корів, а дружина – різноробочою, дояркою, телятницею. Пережили голод, війну, повоєнну відбудову. У 1933-му я ходив по селу і просив у односельців крихту хліба і якусь баланду, щоб не вмерти із голоду. Мої два брати і батько воювали. Під час війни я переховувався у В'юнищі. 1942 року закінчив лише чотири класи початкової школи у Елівці, дружина – стільки ж в Устинівці. Під час війни мене завезли на станцію Юдіно біля Казані, де я захворів, тоді й повернувся на батьківщину.

На знімках: учасники волонтерського загону «Помагайко» допомагають Ганні та Онопрію Колісніченкам із Горині.

На рушничок щастя і любові Колісніченки стали далекого 1949 року і до сьогодні, уже 63(!) роки плекають лебедину вірність одне одному і повагу.

- Ми ніколи не сварилися так, щоб знало все село, - сказала Ганна Пахнутівна. – Бува, щось скажемо спересердя один на одного, а до вечора вже й помиримось, бо хто один одного глядітиме, як не ми самі себе. Маємо трьох синів

– Миколу, який живе із сім'єю у Воркуті, Василя, який мешкає у столиці та Анатолія, який проживає в Узині Білоцерківського району Київської області. Радують нас і шестеро онуків та четверо правнуків. Дуже допомагають нам і небіж Василь і Марія Колісніченки, які живуть недалеко від нас. Щодня приходять до нас, цікавляться нашими справами, міряють артеріальний тиск, допомагають по господарству.

- А як співала колись Ганна Пахнутівна у місцевому жіночому ансамблі, - сказав Горинський сільський голова Володимир Омельченко. – Більше 20 років ця жінка була активною учасницею художньої самодіяльності нашого села. Співала до 60 років у рідному селі, на районній та обласній сценах. Жінка ще й досі знає дуже багато українських народних пісень, колядок тощо. Скільки я тканих доріжок, коврів виткала, і вишивала і в'язала. Співала і в церковному хорі, у церкві, яку збудувала ще відома народна цілителька Горпина Харченко… Я дуже віруюча жінка. Без віри в Бога нині жити не можна.

А Онопрій Макарович яким колись майстром по дереву був! Всім у селі граблі, корита, топорища, діжки, цебри робив. Без нього у селі жодна корова не отелювалась.

Тримають Колісніченки лише декілька курей та двоє котів – Мурку та Кицю, які давно вже стали їхніми домашніми улюбленцями і розрадою. Полюбляють дивитися телевізор, обговорюють останні «нововведення» влади, перипетії у Верховній раді України. Люблять читати і місцеву районку «Малинські новини», «Сільські вісті».

50 соток городу біля хати допомагає обробляти син Анатолій, який приїжджає із родиною влітку. Заготують батькам овочі, фрукти, закриють на зиму консервацію і повертаються до своєї домівки.

- А взимку ми майже із хати не виходимо, - продовжують старенькі. То діти, які до нас майже щодня приходять, дуже нам допомагають. Вони наші надійні помічники. Хоч є до кого слово промовити, поговорити. Ми їх просимо, щоб вчилися в школі, бо, як відомо, знання за плечима не носити.

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ. Фото автора.
 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація