Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Як працюють реферальні програми криптобірж: маркетинг в цифровому секторі

26.06.2015
Житомирщина

Традиції Полісся: "Стол должен стоять, де образа вісять"


Дослідники слов'янської старовини вважають трапезування на землі більш давнім, ніж прийоми їжі за столом. Саме слово "стіл" пов'язують із дієсловом "стелити" й давніми поминальними обрядами й відправами з жертвоприношеннями біля могили-вівтаря. Недаремно слова "жертвопринесення" й "жерти" мають один спільний корінь.

— У нас на землі не їли, а токі за столом, — каже 72-річна Любов Добровольська з села Биків Коростенського району на Житомирщині. — Кажуть на нього "стол — престол", бо стол должен стоять, де образа вісять, на покуті. Це таке місце почотне, калісь там гостя поважного садовляли, а щодня як їли, дак всєгда батько сєдав там на покуті. А дєті вже вкруга стола, а маті де вже поміститься, бо вона всім подає то ложки, то миски, то снєданнє.

На накритому чистою скатертиною столі завжди лежав буханець свіжого хліба, дрібка солі й глек із водою — "калісь же хлєбніц не було". Стіл вважали місцем перебування Бога, а хліб — Божим даром. Наявність хліба мала забезпечити благополуччя й статки для всієї родини.

У хаті покуть або, як кажуть поліщуки, "красний вугол" завжди розміщувався по діагоналі від печі та був орієнтований на південь або схід, як і вівтар у культових спорудах. "Стол і ікони голими не оставляють — гріх". На покуті ставили "божник" — поличку з іконами, прибраними чистими вишитими рушниками, вішали лампадку.

— На покуті за іконами зберігали метрики, важливі документи й гроші, — згадує 57-річна Валентина Сергіянська родом із хутора Росохівського поблизу села Любарка Народицького району на Житомирщині. — Старі люди вірили, шо самі боги їх охороняють. Там тримали стрітенську свічку від грому, весільну свічку й вінок молодої. Рушники на ікони вишивали спеціально й міняли їх регулярно до больших свят, до Паски, Різдва, Троїці й на Спаса. А зараз люди поперестроювалі свої будинки, то і, можна сказать, покуті як такої вже нема. Ікони в кутку вісять, а стол по-городському посеред хати стоїть.

Під час весілля старший дружко урочисто обводив молодих навкруги стола й садовив на покуті. На Харківщині після хрестин у церкві вдома відбували обряд, який називався "ходити до раю". Усі присутні тричі обходили навкруги столу й обносили новонародженого за рухом сонця. Поза ритуалом обходити стіл заборонялося — куди зайшов за стіл, туди й виходить із-за столу, щоб не траплялося в родині неприємних несподіванок.

— У нас на покуті під іконами прямо на стіл сніп зажиночний ставляли, хрещик із колосків, вербу свячону від грому, квієтки у церкві посвячені й мак від нечистого, — розповідає Любов Добровольська. — А як продають хату, то і сьогодні продають разом із столом і іконами, а стол дак шоб обязатєльно був накритий хоч якоюсь латкою полотняною, а ікони, дак щоб у рушнику. А рушник був спеціальний, довгий, мо метрів на п'ять, вишивали у нього дві калоші (два кінці. — "ГПУ") та лобич. Називався такий рушник — божник.

За столом або на столі ворожили на врожай, на долю, на перебіг подій у власному житті й житті всієї родини протягом року. За свідченнями дослідника української старовини Петра Іванова в слободі Араповка Куп'янського повіту — нині Троїцький район Луганської області — старі жінки повчали так: "Зі стола крихти всігда змітай під стіл, щоб Доля їх поїла. На ніч не прибирай хліба з стола: остав хоть кусочок Доли на вечерю".

І сьогодні, щоб відшукати загублену в хаті річ, радять перев'язати ніжки стола власним поясом і промовити: "Чорток, чорток, погравсь і віддай".

Через великодню скатертину проціджували "порчене відьмою" молоко

На Поліссі під час пожежі стіл із скатертиною і хлібом виносили на вулицю — щоб продемонструвати готовність "приймати вогонь як гостя і бажання його нагодувати" та задобрити.

Коли вибирали місце для будівництва хати, скатертину з хлібом лишали на землі. Якщо хліб залишиться цілим, то ділянка вважається вдалою — життя в новому домі буде ситим, а хліб не переводитиметься.

Великодню скатертину не прали, а зберігали до наступного року. Вважали, що вона оберігатиме від усякої біди людей, а врожай — від шкідників. А ще відганятиме градову хмару, захистить від відьом, нечистої сили. Пасічники збирали в таку скатертину нові рої.

Аби викликати дощ у засуху, це полотно змочували, стелили на криницю або переносили в ньому воду через дорогу. Через нього переганяли худобу — щоб добре паслася і її не чіпали гадини.

На Київщині на Юрія та Івана Купала — 7 липня — великодньою скатертиною завішували двері хліву — щоб відьми не відбирали в корів молоко. А на Волині через таку скатертину проціджували молоко, "порчене відьмою".

Якщо в тиху ніч кинути великодню скатертину на вогонь, який горить над закопаним скарбом, то гроші вийдуть на неї. Зібрати сім'я папороті можна тільки скатертиною, яку виготовила дівка-семилітка.

"Після Килини уже не їли вдома, а ціле літо їли коло хати"

— Згадують у церкві, що була така смілива дівчина Килина, яка не боялася смерть прийнять за справжню віру, — розповідає 65-річна Тетяна Лень, родом із села Клюшниківка Миргородського району на Полтавщині, про 26 червня. — Святкувати не святкують, бо це тіки іменний день тим, кому ім'я Килина. Ім'я старинне, я давно вже не чула, шоб когось так називали.

Цього дня православні згадують святу мученицю Акилину, що жила наприкінці ІІІ ст. у фінікійському місті Бібла. Батьки виховали її ревною християнкою. Малою вона проповідувала й навертала до Христа своїх однолітків-подруг. За відмову відректися Христа 12-річну Акилину піддавали нелюдським тортурам. Уже мертвій дівчинці кат відсік голову мечем. Мощі святої мучениці поховали у храмі, збудованому на її честь у Константинополі.

— Після Килини уже не їли вдома, а ціле літо їли коло хати, — розповідає Тетяна Лень. — У доброго хазяїна у дворі стояв стіл, збитий із дошок. Бідніші люди, вдови й сироти їли на землі: кидали якусь ряднину під хатою на травичці й так їли. Наварять картоплі з огірком — не було їм чого на стіл ставляти. А от на свята, то в холодку десь там у садку розстелялися рядна, ставилися закуски й усє сусіди сходилися й гуляли аж до ночі.

У центральних і східних регіонах України звичаю їсти влітку поза хатою дотримувалися до кінця 1980-х років. На свіжому повітрі в основному обідали й вечеряли — на довгий сніданок бракувало часу. На півночі й заході такого звичаю не було. Зате збереглося ритуальне вживання їжі на землі під час косовиці, жнив і календарних поминань. Так, на Чернігівщині на Радовніцу — у понеділок через тиждень після Великодня — зранку йшли на кладовище, накривали могили родичів настольниками — лляними тканими скатертинами — й розкладали на них їжу. Вірили, що мертві душі частуються принесеними наїдками.

— А вже послє обєда, ближче до вечора, ми самі йдемо на кладовище, розстеляємся на землі кожен біля своїх могилок, сідаємо й поминаємо рідню, — говорить 56-річна Надія Хуторна з села Великий Дирчин Городнянського району Чернігівської області.

На Чернігівському Поліссі ще донедавна на розстеленій на вигоні скатертині складали дари для пастухів на Пасху. А на Волинському Поліссі на Юрія — 6 травня — і на Русальному тижні — тижні після Трійці — ходили в жито, розстеляли скатертину й клали на неї хліб. Вірили, що так можна викликати родичів, які прийдуть у вигляді русалок.

Олена ЧЕБАНЮК

Джерело: gazeta.ua

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація