Ім’я Йосипа Кульчицького буде присвоєно Малинській ДЮСШ

З пропозицією, яка демонструє думку колективу, котрий ще недавно був під кураторством відомого тренера й діяча Кульчицького Й.Л., звернулися колеги покійного до міської ради.

Депутатська комісія з гуманітарних питань розглянула заяву колективу міської ДЮСШ і підтримала таку ініціативу, винісши її на розгляд сесії. А сесія, як уже повідомлялося, відбудеться 10 липня (початок о 14.00).

Немає сумнівів, що після голосування в сесійні залі та дотримання певних офіційних процедур оформлення такого присвоєння, головний осередок спорту міста змінить свою назву додаванням до неї «… імені Й.Л.Кульчицького».

Йосип Кульчицький (2009 рік): «Нова школа, мабуть, так і залишиться моєю нездійсненою мрією...» - із архівів «Соборної площі»

Директору Малинської ДЮСШ Йосипу Кульчицькому виповнилося 70 років

Хочемо ми того чи ні, незважаючи на всі житейські перипетії, до людей приходять ювілеї, які є своєрідним мірилом якості їхнього життя. Коли за твоїми плечима щось зроблене для добра, коли за ними багато друзів — і ювілей вдався. 70-річний ювілей на порозі й директора Малинської ДЮСШ Йосипа КУЛЬЧИЦЬКОГО. Саме це стало приводом для нашої розмови. Хоча малинчанам не треба особливо представляти цю людину — його у місті знає і поважає не одне покоління.

— Йосипе Людвиковичу, ми знаємо, що спорт — Ваше життя, що створення Малинської дитячо-юнацької спортивної школи — Ваша заслуга? Як усе починалося?

— Дійсно, все моє життя пов'язане зі спортом. Із 1963-го по 1967 рік я працював учителем фізкультури у третій школі. Уже тоді наші вихованці добивались гарних результатів. Приміром, на Спартакіаді школярів України в Чернівцях 1964 року Лариса Познякова завоювала золоту медаль зі стрибків у довжину, Віктор Задорожній став четвертим у бігу на 800 метрів, Лідія Мороз у забігу на 400 метрів, Василь Ісаєнко — зі стрибків у висоту, Вітя Крохун — у метанні диску...

Саме завдяки досягненням малинських спортсменів, у Малині, згідно з наказом міністра освіти, 11 лютого 1966 року й відкрили спортивну школу. Пригадую, як під ДЮСШ нам передали тоді колишнє приміщенні другої школи — нинішній костьол. Не забути й того, з яким завзяттям разом із тренерами та учнями ми розбирали міжповерхові перекриття в ньому... Зі мною тоді працювали тренери Григорій Олександрович Ракович, Віктор Петрович Кораблін, Віктор Лукич Полтавець, Марія Петрівна Мовчан, Дмитро Пилипович Скуратівський — перший директор спортивної школи. Рембуддільниця зробила тоді нам дах. Вийшов прекрасний зал.

А вже в 1971 році з'явилась, можна сказати, перша ластівка — Ліда Єщенко стала першою чемпіонкою України з легкої атлетики. Наступного року Наташа Хусаїнова перемогла у Спартакіадах школярів України та Радянського Союзу, після чого її включили до збірної команди СРСР. Вона мала виступати на Олімпійських іграх у Москві, але через травму, отриману напередодні, у неї не вийшло взяти в них участь. Тим часом, у 1973 році інша наша вихованка — Таня Косориженко — стала чемпіонкою України з метання спису. Зіна Старовойт із Українки у 1982 році стала бронзовим призером першості Радянського Союзу серед студентів з метання спису. Та хіба всіх перелічиш!

Ось подивіться на фотографію збірної команди Житомирщини з легкої атлетики. Добру частину її становили того часу саме вихованці Малинської дитячо-юнацької спортивної школи...

— Скільки ж учнів загалом пройшло за ці роки, так би мовити, через Ваші руки?

— О, чимало. Приємно, що 33 вихованці пішли моїми стопами, ставши тренерами та вчителями фізкультури. А ще більш приємно, що всі мої учні стали хорошими людьми. І не важливо, що багато з них не пов'язали своє подальше життя зі спортом. Та тоді ніхто й не ставив перед собою завдання обов'язково стати визначним спортсменом. Багато займалися заради здоров'я...

— А Ви зі спортом подружились, очевидно, ще з дитинства?

— Зараз мені здається, що з пелюшок. А серйозно займатись почав десь із восьмого класу. Я із вдячністю згадую нашого вчителя фізкультури Григорія Олександровича Раковича. Чи не завдяки саме йому в нашій, другій, школі всі у міру своїх можливостей займались спортом. А легкою атлетикою, то, здається, захоплювались усі, без винятку. В ті часи рівних другій школі щодо спортивних досягнень у районі не було...

— У часи Вашої молодості, зрозуміла, більше займалися спортом, аніж тепер. Як думаєте, чому?

— Тоді це була державна політика. Пам'ятаю, коли я працював у третій школі, переді мною, учителем фізкультури, як і іншими вчителями, ставилось завдання: безоплатно, на громадських засадах працювати так, щоб учні стовідсотково були охоплені позакласною роботою, в тому числі й спортом. До цього навіть залучали батьків, інструкторів із числа учнів. Хоча тоді матеріальна база була зовсім нікудишньою. Коли працював у тій же третій школі, ми власними силами зробили прекрасний спортивний майданчик, де вміщалось декілька менших — волейбольний, баскетбольний, гандбольний. Була бігова доріжка, сектор для стрибків у висоту, для штовхання ядра...

А нині? Ось уже 17 років ми вважаємося незалежними. Це, звичайно, дуже добре. А з іншого боку й дещо гірше. Зараз виграв першість України, і тобі одразу відкритий шлях на першість Європи та світу. Раніше ж, вигравши першість України, потрібно було ще виграти й першість Союзу, лише тоді потрапляєш на Олімпійські ігри, різноманітні світові чемпіонати. Іншими словами, тоді була багатоступінчата система. Це хоч дуже важко, проте туди потрапляли дійсно таланти, ті, хто займався з хорошим тренером, на хорошій матеріальній базі.

— Тобто при Союзі була прекрасна система фізичної підготовки?

— Вона була майже досконалою! Для дітей, для талантів і взагалі для загальної фізичної підготовки було зроблено все. Щоб відірвати дітей від вулиці, держава грошей не шкодувала.

— Про що не скажеш тепер?

— Якщо порівняти нинішні фінансові показники, то навіть у 1991 році у мене був кошторис на 30 тисяч доларів, які виділялись тільки на змагання. Ми могли проводити навчально-тренувальні збори, матчі.

Потім був помітний спад. Останні два роки ніби почали викарабкуватись, а що чекає в цьому році, судячи з обстановки, важко сказати.

А загалом, на жаль, справа фізичної культури й спорту й донині в незалежній Україні не стала справою державної політики. Більше того, з середини 90-х десь до 2000-го року навіть точилися розмови про те, що спортивні школи потрібно закривати...

Не дивлячись на це, українські спортсмени в ті роки продовжували перемагати на міжнародних аренах, але дякуючи, в основному, тому самому радянському «задєлу» (не знайду українського відповідника слова). А потім справи пішли на спад.

— І що, надіятись на успіхи нам, українцям, уже не доводиться?

— Чому не доводиться? На останніх Олімпійських іграх у Пекіні, як пам'ятаєте, українська збірна планувала виграти десь 13 медалей. А заробили 27.

— Ви вбачаєте у чомусь секрет?

— Знаєте, при радянській системі було помічено, що негри краще за всіх бігають. Одразу висувався політичний підтекст, чому саме негр зі Сполучених Штатів бігає найкраще. Бо, говорили нам, він голодний і хоче заробити, а для цього багато тренується, тому й приходить першим до фінішу. Тепер, мабуть, це саме робить український спортсмен.

Тим не менше, мені й моїм колегам приємно, що цього року ще один наш учень, борець Діма Макаренко, став майстром спорту. Минулого тижня у Хмельницькому на Кубку України він став чемпіоном. Одначе прикро, що він буде вважатись представником Київської області, оскільки зараз навчається у Білій Церкві.

До речі, Житомирщина має найбіднішу в Україні матеріальну базу. Це єдина область, яка не має своєї школи-інтернату або ліцею фізичної культури та спорту.

А який плачевний вигляд має нині житомирський стадіон, що носив звання Ленінського комсомолу! Розбиті трибуни, все занехаяно...

— А як наш «багатообіцяючий» спортивний об'єкт у міському парку? Його так прозвали в Малині, бо вже багато років підряд, як тільки вибори, так всі й обіцяють добудувати нову спортшколу.

— Так, багато хто обіцяв. І початкові плани щодо нього були, справді, грандіозні: єдиний спорткомплекс із легкоатлетичним манежем, басейном... Але я відчуваю, що все так і залишиться моєю мрією, до того ж нездійсненною.

Теперішнє ж приміщення не відповідає жодним сучасним вимогам і потребам ДЮСШ. У нинішньому залі десь третину займає тільки борцівський килим, та й той не повністю розгорнутий. Бо розгорнути його до кінця, значить, позбавити футболістів та легкоатлетів можливості тренуватись у залі в негоду

Є, правда, ще підвальне приміщення, але воно потребує неабиякого ремонту, встановлення вентиляторів. Правда, «банкнотка» минулого року подарувала нам два вентилятори. Але треба знайти ще кошти для їх встановлення.

— Йосипе Людвиковичу, недобудований спорткомплекс — це єдина Ваша нездійснена мрія?

— Ні, не єдина. Прикро, що досі жоден мій учень не потрапив на Олімпійські ігри. Загадувати наперед не хочу, але мрія така є і є той, хто може її здійснити. Це — Діма Косинський, колишній мій учень, списометальник. На жаль, у Малині для списометальників абсолютно ніяких умов немає, тому свого часу я передав його своєму другові в Броварське вище училище фізичної культури, яке Діма успішно закінчив. Він уже майстер спорту, і минулого року в своїй віковій групі був кращим. Зараз готується до молодіжного чемпіонату Європи й поставив перед собою завдання наступного року поліпшити свій результат на 8 метрів, тобто метнути списа до позначки 80 метрів. Іншим українським списометальникам це поки що не вдається. Проте, щоб виграти Олімпійські ігри, потрібно метати на 90-95 метрів. Дмитрові це було б під силу, якби...

Світові та європейські технології з кожним роком поліпшуються. У нас, на жаль, можливості крокувати з ними в одну ногу дуже куценькі. Новий спис, який коштує 5 тисяч гривень, я купив Дмитрові завдяки малинським спонсорам. Проте є ще досконаліші, шведські, по 10 тисяч гривень. Такий дав би малинчанину можливість перейти 90-метровий рубіж. Та й взуття для списометальника теж коштує немалі гроші — десь у межах 700 євро. Де брати такі кошти нашим дітям?..

— Пам'ятаю одну з наших розмов, коли Ви сказали, що нині 90 відсотків відмінників уже хворі діти. Свою думку не змінили?

— Ні, своєї думки я не змінив. У жодній школі України не ведеться позакласна робота із занять фізкультурою. Раніше для цього виділялись великі кошти, в тому числі й на оплати праці вчителів фізкультури. Повторюсь, тоді більше думали про здоров'я і виховання нації. А чим займається сьогоднішній школяр після занять? Сидить годинами біля комп'ютера. Батьки ж задумуються лише тоді, коли настане погіршення здоров'я, зору.

До речі, у моїй практиці був такий випадок. До нас на тренування ходив прекрасний хлопець. Та лікарі заборонили йому займатись спортом, бо виявили аритмію серця. Мама прийшла і поставила мене до відома. Хлопець же не хотів залишати тренування. Я прощупав його пульс. Дійсно, відзначив аритмію — чи то п'ятий, чи то шостий удар випадає. У хлопця аж сльози на очах виступили. Тоді кажу йому: «Біжи, доганяй свою групу». І він побіг. Коли прибіг, я знову прощупав його пульс — а аритмії-то немає. Я заспокоїв його маму. А згодом цей юнак успішно пройшов комісію у військкоматі — від аритмії і сліду не залишилось.

Хоча знаєте, зараз у психології людей уже відбуваються позитивні зміни. Батьки, бабусі й дідусі почали приводити своїх дітей до спортшколи. Випадки не такі часті, але все ж...

— Кажуть, Ваш син теж пішов батьковою стежкою?

— Так, свого часу він закінчив Київський інститут фізкультури. Був чемпіоном Києва з метання спису. Повернувся в Малин, одружився. Працював на паперовій фабриці інструктором-методистом. Потім перейшов на тренерську роботу. Вже мав непогані результати. Але Чорнобиль зробив свою справу, що відбилося на здоров'ї моїх онуків. Тож, коли з'явилася можливість виїхати у Чехію, син із сім'єю у прийнятті рішення не вагались. Спочатку йому довелось працювати на різних роботах. Але згодом його взяли на посаду вчителя фізкультури в школу. Причому, йому не довелося за кордоном захищати свій диплом, оскільки син закінчив Київський інститут фізкультури, який у світі, виявляється, високо ціниться.

Згодом одна з його учениць виграла місцеві змагання з марафону, після чого він повіз її на такий же до Нью-Йорку. Син і сам мав брати участь у марафоні, який проводиться для професіоналів, проте трохи запізнився. А загалом зі своїми учнями син уже об'їздив чи не всі країни Європи.