"ПАПЕРОВИК": Про долю малинської греблі

За давніх часів (які в народі прийнято називати добрими, хоч насправді і тоді бувало по-всякому), коли багато з тих, хто читає ці рядки, ще пішки під стіл ходив або й узагалі не народився, на руслі малинської Ірші було зведено гідроспоруду.

Греблю збудували, аби забезпечити водою містоутворююче підприємство — Малинську паперову фабрику. На той час, у 1970-ті, воно випускало силу-силенну конденсаторного паперу, на виробництво якого потрібно було багато води. Так з’явилося мальовниче малинське море, води з якого вистачало і фабриці, і малинчанам.

І все було добре — до пори до часу. До часу, коли в країні почалася перебудова, а в конденсаторах замість паперу почали використовувати плівкові діелектрики.

Багато води спливло відтоді, на території паперовиків утворилося кілька промислових підприємств, а гідроспоруда лишилася у власності держави, бо ж як стратегічний об’єкт приватизації не підлягала.

І тоді ж то шляхи фабрики і греблі мали розійтися — як не як, власники в них різні, тож і утримувати кожен своє майно мав самотужки. Та сталося не так, як гадалося — вже понад 15 років гідроспорудою, котра ще тоді потребувала капітального ремонту, опікується недержавне підприємство, левова частка акцій якого належить швейцарській корпорації.

Увесь цей час фабрика не просто користувалася водою з Ірші, сплачуючи за це кошти, як і всі інші споживачі, а ще й несла чималі витрати на її утримання. І терпляче чекала, коли ж нарешті буде визначено орган, який опікуватиметься греблею. Дочекалася…

Торік (після численних звернень до Кабміну та судів) орган управління греблею і водосховищем таки знайшовся — Житомирська обласна державна адміністрація, але все лишилося по-старому — гідроспоруда нікому, крім фабрики не потрібна. Де логіка, га?

Чому об’єкт, яким на словах переймаються всі, на ділі нікому, крім паперової не потрібен?

Мабуть, тому, що набагато простіше стояти збоку і давати поради. А ще — видавати бажане за справедливе: мовляв, якщо фабрика споживає найбільше води — буцімто 1,8 млн кубів, хоч насправді значно менше, бо згодом ділиться нею ще з вісьмома підприємствами, — то й утримувати греблю має сама.

Більше того, деяким свідомим малинчанам вистачає нахабства, аби в надскладні для держави часи провокувати громаду і від її імені ставити підприємству ультиматуми на кшталт утримуйте (себто платіть) і мовчіть, бо інакше будете брати воду у Швейцарії.

Або заявляти назагал, що фабрику, яка щороку надає міським закладам благодійної допомоги на десятки й сотні тисяч гривень та ледь не наполовину фінансує муніципальну казну, треба закривати, бо вона нібито не приносить користі місту. А хто ж тоді приносить? І звідки, скажіть, беруться гроші на зарплату бюджетникам?

Видно, свідомі малинчани мають відповіді на ці питання, раз вдаються до відвертого шкідництва. Та чомусь із нами ними не діляться. Чи то моральні принципи не дозволяють, чи то приховані мотиви.

За матеріалами газети «ПАПЕРОВИК»