Регіональна прессологія: Про малинську дамбу

У потоці різнорідної інформації, якої, здається, щодень стає все більше, непросто зорієнтуватися. Медійники і піарники, рекламники і маркетологи із завидним завзяттям розробляють все нові й нові комунікативні прийоми, відшуковують наші больові точки, а потім щосили тиснуть, не надто переймаючись тим, як вплине їхня затята акупресура на податливих реципієнтів.

Буває, й до заборонених прийомів вдаються. Наприклад, до маніпулятивної техніки стверджувальних висловів, коли після низки правдивих тверджень подають недостовірну інформацію, яка теж сприймається як правда, бо ж читач уже налаштувався на подібну до трансу хвилю і довірився автору-продуценту.

Не так давно, переглядаючи місцеві газети, натрапиляємо на статтю, яка майоріла словами-сигналами: «АТО», «стратегічні об’єкти», «майже без охорони». Коли прочитала з половину надрукованого і вже майже взяла на віру розповідь автора, серед когорти бездоглядних стратегічних об’єктів узріла давнього знайомця — дамбу на малинському водосховищі.

Суть присвяченої їй частини публікації звелася до кількох безапеляційних тверджень-посилів, поміж-яких замаскувався добрий шмат дезінформації, пов'язаний із діяльністю ПАТ “МАЛИНСЬКА ПАПЕРОВА ФАБРИКА-ВАЙДМАНН”.

У статті, скажімо, стверджувалося, що дамба «не має господаря». І що раніше її «балансоутримувачем була паперова фабрика, новим закордонним власникам якої водосховище і дамба виявилися непотрібними». Тим самим власникам, котрі всупереч логіці, однак згідно зі статтею, «чоловікові, який за шлюзами на дамбі доглядає, зарплату платять».

Прикметно, що перша порція «дези» вступає у відвертий когнітивний дисонанс з публікаціями на тему дамби й водосховища, що з’являлися у тому ж виданні за останні два-три роки: бо йшлося в них і про те, що водосховище та дамба — об’єкти державної власності; і про те, що з 2005 року фабрика неодноразово зверталася до Кабінету Міністрів України, а згодом і до суду, з проханням визначити державний орган, який буде здійснювати управління цими об’єктами; і про судову ухвалу 2012 року на користь фабрики.

Вочевидь, не володіє автор і свіжішою інформацією, адже в березні 2014 року Кабмін ухвалив розпорядження, яким органом управління греблею і водосховищем на річці Ірша визначено Житомирську облдержадміністрацію. Отож відтепер усі листи, відгуки і пропозиції варто надсилати на її адресу, бо ж саме ОДА нині «де-юре» опікується дамбою.

Хоча, схоже, теж усіляко уникає прийняття рішень щодо подальшої долі греблі та водосховища, тому «де-факто» віз і нині там.

Всі витрати з утримання греблі і досі лежать на плечах фабрики, котра, зауважте, має власний водозабір, не використовує ні водосховище, ні зведені на ньому споруди у своїй господарській діяльності, а лише платно споживає воду з Ірші, як і всі інші підприємства та кількатисячне населення міста. Проте, на відміну від них, щороку витрачає десятки й сотні тисяч гривень на утримання майна, що їй не належить.

І, до речі, сплачує кошти навіть не одному, а чотирьом чоловікам, що наглядають за шлюзами. Нонсенс, чи не так?

Та замість подяки за те підприємство отримує безпідставні закиди, які видаються за чисту монету в маніпулятивних публікаціях псевдопатріотичного ґатунку. Проте поширюючи подібні меседжі, видання робить ведмежу послугу передовсім собі — бо правда рано чи пізно випливе, а брехня може вилізти боком.

Невже, скажіть, ви купуватимете рибу в продавця, що в пакунок зі свіжими карасиками вряди-годи та й підкладатиме один-два протухлі? Відповідь, гадаю, очевидна.