«СОБОРНА ПЛОЩА»: Вісім питань вголос і вдивляючись глибоко у темну воду

Більше тридцяти років на території міста важливу роль в його життєдіяльності та участі в інфраструктурі відіграє так звана гідроспоруда. Це, кажучи простою мовою, гребля, що утримує «в рамках» 18 мільйонів кубів води – наше малинське море, що напоює людей та підприємства.

А хто утримує гідроспоруду? Яка її доля? На це та інше запитання прийшов час дати відповіді. Їх, зокрема, шукали минулого тижня члени спеціально організованої комісії й учасники обласної наради, що проходила у міськраді. Ось кілька інформаційних штрихів, які втаємничать малинчан в тему настільки, щоб і вони отримали крапки над «і». Бо комісія приїхала і поїхала, а гідроспоруда лишилася з купою гострих проблем, породжених часом і чиєюсь недолугістю.

Питання перше: Хто винен?

Винен той, хто виявив ініціативу, бо за неї карають…

Будівництво споруди в далекі 70-ті здійснювала держава на замовлення паперової фабрики. Отож у далекі радянські часи питання відповідальності за утримування та догляд греблі так гостро не стояло. Держава й фабрика цим і переймалися.

Коли економіка ставала на ринкові рейки, то на них не один посковзнувся. Головне було якось втриматися, щоб не втратити рівновагу. Тому пріоритети були зміщені. У супереч закону, державним об’єктом почала опікуватися приватна компанія. Тобто, з 1999 року й до сьогодні гребля доглядається (охорона, профілактичні ремонти) за рахунок швейцарського «Вайдмана».

Доглядаєш? То й доглядай!

Швейцарці, за словами Андрія Костюченка, соціально свідомі й дуже лояльні капіталісти, тому прийняли ці абсолютно не узгоджені з українськими законами обов’язки. Беруть воду для виробництва, сплачують за неї на загальних підставах, як і всі інші. Однак гребля влітає підприємству в копієчку – 200-250 тисяч в рік. Багато це чи мало можна дискутувати без кінця. Буцім, нехай капіталісти тихенько й далі утримують. Та не все так просто.

Питання друге. Де собаку зарито?

Все було б нічого, якби гідроспоруда не була аварійною. Так. І це сталося не сьогодні. Гребля є такою по своїй природі. Тобто ще в 1979 році під час здачі в експлуатацію, об’єкт був таким визнаний. Все нормально. Всі подібні об’єкти потенційно аварійні. Адже вони дуже вразливі, яка б інженерна міць їх не була б гарантована. Вода є вода, що хочеш може бути. Особливо, коли війна в країні…

Але бити на сполох почали в міськраді ще до війни.

Ще обстеження греблі 15 років тому показали, що вона потребує капітального ремонту. Все, що пов’язано з утриманням греблі, коштує дуже дорого.

Хто платити буде? І чия ж вона, людоньки?

Держава вперлася – не хоче брати мороку на себе. Каже міськраді: бери і хазяйнуй. Але міська влада ніколи не піде на таку авантюру, поки за державний кошт державну поки ще греблю не буде відремонтовано. На проектні роботи, оформлення потрібних документів, підготовчих робіт ще якось стягнуться всі зацікавлені сторони. Але ремонт!!! 8 мільйонів на нього – де?

Ні. Брати без ремонту – самогубство.

Тим паче закон передбачає передачу державного майна в комунальну власність лише в справному вигляді.

Питання третє. Що робити?

Що робити, «Вайдман» знає від початку. Тому й судився з Кабміном, вимагаючи у держави почати турбуватися про своє майно. Не так просто віддати державі те, що їй належить, коли вона, мачуха, не хоче визнавати свого материнства. Тобто, довго і нудно тривали судові тяжби, швейцарці дійшли до Верховного Суду і таки виграли. Але ж у нас виграти справу – не означає виграти остаточно.

Коли Кабмін вже не міг відвертітися і таки видав постанову щодо порядку передачі гідроспоруди в комунальну власність, було визначено передати її в управління Житомирській ОДА. Грамотне рішення. Нічого не скажеш. А що таке ОДА?

Хто конкретно повинен рятувати греблю? Який її підрозділ?

Зараз же ми точно знаємо інше… А саме:

Питання четверте: Хто греблю рве?

Час. Час і стихія роблять свою марудну справу. І людська безвідповідальність. Всі вони безликі і незворушні. Нічого проти людей вони не мають, але, раптом що, постраждають люди. Бо сьогодні раптом війна. І агресор добре знає, де у нас вразливі місця.

Ще в момент здачі в експлуатацію зазначалося, що в разі аварії паводком буде підтоплено чи й зруйновано 30 осель. Це тоді. На межі 80-х. А зараз скільки осель й інших споруд? Хто рахував? Ніхто. Бо ж та гребля – пасербиця.

Цікаво інше, мимохідь: а хто надавав дозволи на будівництво на потенційно підтоплюваних паводками територіях-набережних? На чиїй совісті майбутнє приватних помешкань, старенького моста, що єднає береги, автозаправки, базару тощо?

Питання п’яте: Далі буде?

Буде. Хіба нам вперше? Наполегливість і послідовність міської влади й розумна участь усіх дотичних до порятунку греблі структур зроблять свою справу. Паніки немає. Головне – швидко знайти гроші і раціонально використати час, бо він – найбільші гроші. Це вже віртуозність і технічний талант. Нам лишається спостерігати і чекати. Адже комісія приїздила на обласну нараду не просто подивитися на греблю й похизуватися фаховими коментарями. Насправді всі стривожені. Вироблено план-мінімум і план-максимум. Неефективних заходів і кроків просто не буде, пообіцяли учасники наради.

«Вайдман», у свою чергу, пообіцяв терплячість і опікування греблею на увесь час, поки шукатимуться ресурси для капітального ремонту. Медалі вони за це не отримають, хіба що спасибі. Хоча та гребля їм – як коню п’ята нога. Якщо рівень води через витікання й несправність впаде до критичного рівня, у підприємства вода таки буде, бо воно має глибинні насоси. А рівень водосховища варто тримати належним для міста, аби воно раптом не лишилося без води. Адже цього літа вже довелося використовувати потужності іншого водосховища – на Візні.

Питання шосте: Чим серце заспокоїться?

Тим і тоді, коли споруда опиниться у відремонтованому вигляді в руках міста. Тому серце ще буде тривожно битися. Що можуть зробити малинчани у цій ситуації? Підтримати у своїх намірах місцеве самоврядування і допомогти випросити гроші… в області. Чи є вони для цього? Принагідно можна і поцікавитися – бажано в категоричній, але неагресивній формі. Маєте право. Це ваше життя і ваша безпека.

Не ставте запитань, на які відповіді сьогодні шукають ще самі фахівці, що оглядали греблю. Битися об стінку і волати, як ми могли до цього допустити? Не варто. Чекаймо.

Питання сьоме: Чи так страшний вовк, як його малюють?

Якщо чесно, то ж цього вовка очі в очі ніхто з нас ще не бачив і – не приведи господи. Звичайно, більш-менш грамотний інженер-гідротехнік може прикинути, як поведе себе вода, якщо опиниться по цей бік греблі? Які території вона може покрити? Просто покрити чи змити з лиця землі? Як швидко пройде витікання, якщо раптом пройде? Яка частина греблі найшвидше піддасться руйнації? Що стане причиною руйнування греблі – внутрішня чи зовнішня причина, людського чи природного походження?

Лякай не лякай, однак припускають, що сила води зруйнує і міст, який є частиною міжнародного автошляху «Київ-Варшава». Не вірите? І мені не хочеться вірити. Я вірю в те, що це не станеться. І якщо у стані війни Кабмін не дасть грошей (а він, швидше за все, не дасть), то це мусить зробити область.

Зрештою, така критична ситуація (для подібних споруд по Україні) в Малині виняткова й найгостріша.

Гадаю, не дійде до того, що доведеться переконатися в її наслідках.

Питання восьме (на майбутнє): Бути чи не бути?

Відповідь на нього нехай дасть собі кожен. Як радять поінформовані оптимісти, вір у краще й готуйся до гіршого. І добре було б зустріти те гірше у всеозброєнні.

Ірина Кримська