Межа Малинського та Коростенського районів - одна з найбільших шляхетських околиць в Україні

Заушшя - одна з найбільших шляхетських околиць в Україні. Тут обабіч річки Уж, яка колись звалася Ушою (звідси й назва), розташовано понад 40 сіл, заселених нащадками дрібної шляхти - Вигів, Недашки, Скурати, Мелені, Бехи, Каленське, Білошиця, Чоповичі, Васьковичі, Ходаки, Дідковичі тощо.

Ці села майже всуціль заселені Виговськими, Недашківськими, Скуратівськими, Меленівськими, Бехами, Каленськими, Білошицькими, Чопівськими, Васьківськими, Ходаківськими, Дідківськими тощо. Із часом, коли роди дуже розросталися, вони розгалужувалися на так звані придомки. Приміром, Меленівські поділені на Васяновичів, Стретовичів, Мойсієнків, Самойленків, Грищенків.

Свої родоводи вони ведуть від місцевих бояр - васалів київського воєводи, а ще давніше київського князя. Наприклад, за ревізією 1571 року в Скуратах жили четверо бояр Скуратівських, які несли військову службу, в Ходаках - десятеро Ходаківських, у Меленях - п'ятеро Меленівських. Ідеться лише про голів сімей, бо членів їхніх родин не заведено було враховувати.

Бідне, але гонорове Заушшя постійно воювало з овруцькими старостами. Ті, маючи під боком стільки переважно незаможної шляхти, намагалися поживитися за її рахунок. Та заушани відстоювали своє шляхетство. І на судових процесах, і виганяючи старостинських урядників силою зброї. Удавалися й безпосередньо до короля. Так, 1598 року аудієнцію в Сигізмунда ІІІ Вази отримав один із Бехів. Був "у скромній хлопській сермязі, в ходаках, але із шаблею при боці, з вусами по-шляхетськи бундючними".

Шляхта із Заушшя завжди мала українську (руську, за тодішньою самоназвою) самосвідомість. Приміром, 1680 року стався такий інцидент: брати Меленівські після хрещення за католицьким обрядом дитини їхньою сестрою, заміжньою за поляком, викинули немовля на подвір'я, вигукуючи:

- Хай не множиться між нами собачий лядський народ, хай його пси з'їдять.

Нащадки шляхти Заушшя, що живуть на Поліссі далеко від індустріальних центрів, і сьогодні вирізняють себе з-поміж довколишніх "мужиків". Хоч мають близький до них побут. Їхні жінки й дівчата також працювали у полі - дрібна шляхта обробляла землю сама. Але, на відміну від селян, носила одяг, ближчий до міського. Спали не на полу, а на ліжках, будували хати з дерев'яною долівкою, перед житлами мали квітники тощо.

- У нас і тепер у селі списки на вибори чи там ще якісь коли складають, то зразу пишуть усіх шляхтичів, а тоді вже "мужиків" - тих, і тих в алфавітному порядку. Але обов'язково "мужиків" пишуть після шляхтичів, - розповідає 30-річний Олександр Васянович-Меленівський із села Мелені Коростенського району на Житомирщині - історичній Овруччині.

У Центральній Україні нащадків української шляхти сьогодні називають "поляками", а в деяких місцевостях "дворянами".

Тим, хто за допомогою збережених документів у ХІХ ст. довів російській владі власне шляхетство, як-от околична шляхта Коростенщини, ті "дворяни".

Саме звідти походять люди з прізвищами Виговські, Недашківські, Скуратівські, Стретовичі та ін. А ті, хто таких документів не зберіг, стали "поляками".

У часи найбільшої русифікації те середовище найстійкіше трималося української мови й культури. Коли цих людей запитуєш, чи вважають вони себе поляками - бо серед них чимало римо-католиків, - то зазвичай відповідають, що це, мовляв, їхні предки такими були, а вони вже українці.

Царський уряд більшість дрібної шляхти перевів у селяни. Та вони все одно не злилися з селянами, а й далі зберігали свою осібність і гоноровитість. Бо пам'ятали своє "немужицьке" походження.

Василь БАЛУШОК, кандидат історичних наук

Джерело: Газета по-українські