Порошенко призначив довічну стипендію жителю Малинщини

 Указом Президента України від 18 травня 2018 року № 133/2018 довічну державну іменну стипендію призначено 35 громадянам України, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність. Серед них Мазур Дмитро Дмитрович - житель села Гута-Логанівська Малинського району. 

Віртуальний музей ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ подає таку біографію:

МАЗУР ДМИТРО ДМИТРОВИЧ (нар. 05.11.1939, с. Гута-Логанівська Малинського р-ну Житомирської обл.)

Учитель, просвітянин.

Народився в сім’ї вчителів. В атмосфері ще живих народних обрядів, у толоці війни, живої історії, частих переїздів батьків із села до села склалася його душа. Матеріальна бідність народу і тоді ще багатство духовне, пісні та минувшина дали йому змогу стати свідомим. 1961 вступив на філологічний факультет Житомирського педагогічного інституту, але з другого курсу його призвали в армію. Служив у Криму та Волгограді, де захворів на гіпертонію.

Відновив навчання 1965. Проводив національну просвітницьку роботу в середовищі студентів, у зв’язку з чим його викликали на бесіди в КГБ. Почувши про працю І.ДЗЮБИ “Інтернаціо-налізм чи русифікація?”, поїхав у Київ познайомитися з автором.
Викладав українську мову й літературу в с. Рясне Ємільчинського р-ну.

Весною 1968 у зв’язку з 50-річчям (2 квітня) письменник Олесь Гончар приїхав на зустріч зі студентами Житомирського педінституту і громадськістю. Оскільки виступити мав тільки один студент, друзі викликали М. і попросили його написати текст, який і був виголошений наприкінці зустрічі. Мова йшла про проблеми національної духовності, порушені О.Гончаром у романі “Собор”, лайка на адресу якого щойно розпочалася. Зала і весь Житомир були збуджені. Розпочалася “чистка” серед викладачів.

КГБ розпочав систематичне переслідування автора тексту, і під його тиском М. мусив покинути роботу в школі. Вдалося влаштуватися в сусідньому с. Білка Коростенського р-ну вчителем німецької мови. На “ленінському уроці” в 1971 М. розповів учням про голод 1933 р., репресії, про бідування престарілих колгоспників, які часом закінчувалися трагедіями, критикував радянську систему примусових “виборів без вибору” — і був звільнений з роботи як “професійно непридат-ний”.

Позбавлений можливості працювати за фахом і через гіпертонію, М. жив у батьків і працю-вав дома в с. Гута-Логанівська. Малинський районний суд звинуватив його у “дармоїдстві” і присудив йому 1 р. примусових робіт. М. оскаржив вирок у касаційному порядку, завимагав роботи за фахом і заявив, що коли вирок вступить у силу, він стане до примусової праці. Але ухвали касаційного суду він не дочекався. 28.02.1973 М. викликали в Малинський суд, де за 5 хвилин його засудили до 1 р. ув’язнення (замість замінити, згідно з законом, 1 р. примусових робіт на 4 місяці ув’язнення).

Термін відбував у таборі загального режиму в с. Перехрестівка Роменського р-ну Сумської обл. Тяжко хворів. Із Житомира приїздили співробітники КГБ і фабрикували нову “справу”. Один в’язень письмово відмовився свідчити проти М. — можливо, тому обійшлося попередженням.

Після звільнення М. працював у Малині на експериментальному заводі, після травми — в колгоспі в своєму селі. Співпрацював з Українською Гельсінкською групою (УГГ), зустрічався з М.РУДЕНКОМ. У зв’язку зі справою В.ОВСІЄНКА, що тоді фабрикувалася, їздив до О.МЕШКО в Київ, привіз 07.02.1979 на його суд у Радомишль Л.Б.Туманову (Москва), яка записала процес, внаслідок чого академік А.САХАРОВ став на захист ОВСІЄНКА.

Під час обшуку в червні 1980 у М. були вилучені його заяви на захист І.ДЗЮБИ, протест проти виключення О.Солженіцина зі Спілки письменників, текст “Замість останнього слова” В.ОВСІЄНКА. 30.06 М. був заарештований КГБ і звинувачений у проведенні антирадянської агітації і пропаганди, ст. 62 ч. 1 КК УРСР. Інкримінували також висловлювання про окупацію Афґаністану, про неминучий розпад СРСР. Під час слідства майор КГБ Радченко погрожував: “Ми тебе уб’ємо. Нам не потрібні такі хитрі, як ти. Уб’ємо під тим приводом, що ти схильний до тероризму”.

У грудні 1980 Житомирський обласний суд засудив М. до 6 р. таборів суворого режиму і 5 р. заслання. Про всяк випадок останнього дня суду з їжею йому дали препарат, що гальмує психіку.

Термін відбував у колонії ЖХ-385/3-5, пос. Барашево, Мордовія. На побаченнях з матір’ю передавав письмову й усну інформацію про становище політв’язнів, зокрема, про литовців. Співавтор листа до “Міжнародної амністії” на захист політв’язнів. 1983 р. М. возили в Житомир на “бесіди” в КГБ. Результат один: під вікном камери працював дизель, що призвело до отруєння М.

За листи до М.Горбачова про загрозу Чорнобильської катастрофи за наполяганням Жито-мирського КГБ був кинутий у ШІЗО і пробув на карцерному режимі останні 9 місяці терміну (без постелі, пісна гаряча страва раз на дві доби).

У кінці липня 1986 хворим і знесиленим етапований на заслання в с. Нова Брянь Заіграєвського р-ну Бурятії. Поселили в гуртожитку з секретарем комсомольської організації Кузьміним, який погрожував М. убивством. Звернення до КГБ було проіґнороване. Комсомолець переламав М. руки і завдав тяжкої черепно-мозкової травми, зламав перенісся. Після операції та 10-денного лікування М. повернули в ту саму кімнату. Комсомолець витягнув М. на балкон і погрожував скинути. Восени 1986 М. втік із заслання і 2 місяці переховувався в рідному краю. Заарештований у січні 1987 в м. Коростишів. Засуджений на 1 р. ув’язнення. Карався в таборі суворого режиму в Улан-Уде (пос. Сонячний, Бурятія). М. утримували у відділенні для туберкульозних. Після закінчення терміну етапований на заслання в Заіграєвський р-н. Не було грошей, одягу, житла. Туберкульоз проґресував. Рятуючи своє життя, у лютому 1987 М. знову полишив місце заслання. Деякий час далеко в тайзі його рятували місцеві мешканці. У березні був заарештований у м. Маріуполь і знову засуджений на 1 р. таборів. Помістили в те саме тубвідділення в Сонячному. Захворів також хворобою Боткіна.

У вересні 1988 щойно звільнений В.ОВСІЄНКО від імені Українського комітету захисту політв’язнів ударив зі Львова телеґраму М.Горбачову на захист життя М. (копію — світовій громадськості). М. ізолювали від інших хворих, а 08.12.1988 він у числі останніх політв’язнів був “помилуваний”.

Повернувся до батьків, яких скоро поховав. Вступив в Українську Гельсінкську Спілку (УГС), з 1990 р. — член УРП, з 1997 — член НРУ. Реабілітований у 1991 р. Живе в рідному селі. Самотній. Виступає як публіцист.

Указом Президента України В.Ющенка № 939/209 «Про відзначення державними нагорода-ми України з нагоди Дня Свободи» від 18 листопада 2009 року «за визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та політичну і громадську діяльність» Д. Мазур нагороджений орденом «За мужність» І ступеня.

Довічні державні іменні стипендії виплачуються щомісячно в розмірі 100 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, незалежно від одержуваної заробітної плати, пенсії або грошового утримання.

* * * 

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook