Село Лідівка - один житель

Село Лідівка належить до Головківської сільської ради Малинського району, але розташоване по інший бік залізниці.

Ще в 2001 році у цьому селі проживало 7 осіб, а на сьогодні тільки Ганна Орехівська . Саме до неї завітали журналісти газети "Житомирщина".

"Остання із Лідівки" -  під такою назвою була опублікована стаття в газеті.

У колись квітучому і багатолюдному селі Лідівці, що у Малинському районі, мешкає незвичайна жінка Ганна Орехівська — одна в своєму будинку, одна на своїй вулиці, і одна в своєму селі. Її будиночок ховає від людського ока матінка ­природа, тому відшукати його непросто, власне, як і саме село.

Вирушили ми рано­вранці легковим автомобілем. Від районного центру дорога була ще більш­менш стерпною. На шляху до Ганни Орехівської, у Слобідці, ми зустріли одного чоловіка і поцікавилися, чи можна проїхати до Лідівки, на що він здивовано відповів: «Чому ж не можна? Дорога — після дощу, але вчора кум конем проїжджав». Грейдер, якщо і ходив тут колись, то багато років тому. Минаючи напівзруйновані порожні хати, довелося йти пішки.

Чужинців єдина мешканка села побачила відразу, але не поспішала виходити із подвір’я. Це й не дивно: хто ж знає, кого може принести у ці забуті місця.

Ганна Орехівська — людина дуже скромна, обережна, тому важко зав’язати з нею розмову одразу, з перших хвилин знайомства. Але це — всього лише захисна реакція. Коли вона переконується, що людина з добром прийшла, відразу змінюється, й очі, які щойно оцінювали тебе, стають ласкавими, добрими.

Ганна Іллівна давно пристосувалася до життя на самоті. Жартує, що самотність теж має привабливі сторони — ні з ким не посваришся.

За її словами, Лідівку й раніше назвати великим селом можна було тільки «з натяжкою». Найбільша кількість жителів, які тут проживали, — це близько 100 осіб. Та й це було ще у 70­ті роки.

Колись у селі вирувало життя: були початкова школа, магазин та ферма. Усі вулиці рясніли будинками.

— Квітучі сади, вибілені хати, пофарбовані паркани… На величезних луках, що нині заростають лісом, паслися стада корів, заготовлялося сіно, завжди були потрібні робочі руки, — згадує бабця.

Але незабаром благополуччя закінчилося і почалася справжня розруха. Ферма не пережила перебудови і канула в небуття, а разом з нею роз’їхалася­розбіглася у пошуках кращої долі молодь.

— Коли виїхала молодь і один за одним вимерли сусіди — Лідівка наша закінчилася, — каже Ганна Орехівська. — Оце лишилася я і ще одна жінка — в сусідній Слобідці.

Ганна Іллівна добре пам’ятає кожного жителя рідного села. З сумом дивиться на похилені дахи будинків і розбиті вікна.

Та не розкаже нікому, про що вона думала довгими зимовими вечорами, коли будинок за будинком порожнів, коли проводила земляків на кладовище. Чекати конкретної допомоги від держави не доводилося, радіє, що діти, які живуть у Києві, не залишають її — щотижня навідуються.

Як не намагалися вони забрати матір у цивілізовану столицю, не вийшло — тільки тут, у рідній оселі, вона вирішила доживати свого віку. Переживає, що розкрадуть її хату — залишиться без вікон та дверей. А колись вона ж так важко будувала її.

Детальніше читайте на шпальтах газети "Житомирщина" за 02 липня 2013