Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація   Вхід

Понад 8 млн грн виділять на ремон дороги Народичі - Малин

7.01.2018
Малин

Як німці самогон в України викорінювали


Мало хто знає, що німецька окупаційна адміністрація в Україні 1941-1944 роках проводила заходи, спрямовані на боротьбу зі самогоноварінням.

Українці похилого та середнього віку більше пам’ятають горбачовський «сухий закон» 1985 року, який призвів до знищення сотень гектарів виноградників і цілих галузей промисловості, привернув затятих любителів оковитої до радянських одеколонів. Німці на захоплених українських територіях до таких кроків не вдавалися, але тримали самогонників у страху, ув’язнюючи спійманих порушників.

Про роль спиртного на війні написане не одне дослідження, але єдиної думки щодо його користі чи небезпеки немає. Одні вважають, що вживання алкоголю в екстремальних умовах служить для психологічного розвантаження військових, притупляє почуття страху, допомагає подолати стрес і біль.

«На фронті горілки, шнапсу та лікеру стільки ж, скільки кулеметів. Так легше зробити з кожного героя. Горілка притуплює мізки і додає сил. Два дні підряд я тільки і п’ю і забуваю про осколки в кишках», – писав у своїй книзі «Останній солдат Третього рейху» Ґі Сайєр.

Інші переконані, що вживання горілки спричинює залежність, яка з часом перетворює людей на алкоголіків.

Проте спиртне активно вживали в ході Другої світової війни вояки всіх протиборчих сторін. Всі чули про так звані «наркомівські сто грам» червоноармійців. Вояки Вермахту мали у своєму розпорядженні одну пляшку шнапсу на трьох під час бойових дій. Партизани здебільшого вживали самогон, «реквізований» у селян чи виготовлений у лісі самостійно.

Проте, як засвідчують архівні документи та тодішня преса, в часи німецької окупації «епідемія» алкоголізму досить швидко поширювалася не лише серед українців, але й серед німецьких солдатів, офіцерів і чиновників окупаційної адміністрації. Така ситуація загрожувала зриву продуктових поставок з України до Німеччини. Адже пиятика не сприяє роботі, а якраз навпаки.

Зазвичай в окупованій німцями Україні купити горілку в магазинах було неможливо, тому люди почали виготовляти її у хатніх умовах. Оковита певною мірою замінила гроші, пляшкою можна було розрахуватися за певну послугу чи зроблену роботу – особливо на селі. Пляшка «вогняної води» була добрим хабарем для німців за вирішення певного питання.

Український історик І.Крип’якевич, згадуючи німецькі часи в окупованому Львові, зауважував:

«Як треба було провести якусь книжку через українське видавництво, то перш за все треба було звернутися до урядовця-німця і пити з ним усю ніч. І тільки після цього можна було чекати згоди цього німця».

Дослідник Сергій Стельникович слушно зауважує, що самогон у той час перетворився на тверду грошову одиницю чорного ринку і дозволяв отримувати немалі прибутки. Так, на базарах Вінниці півлітра самогону коштувала 200 крб., а горілки – 250.

Окрім того, через відсутність антисептичних засобів, алкоголь виконував функцію антисептика. До речі, це було ще однією причиною жорсткої боротьби німців із самогоноварінням, адже оковиту активно використовували партизани для медичних цілей. «Народні месники» навіть мали своїх людей на селі, які займалися самогоноварінням для партизанських загонів.

Намагаючись попередити ці негативні явища, німецька адміністрація наприкінці 1941-го – на початку 1942 року видала декілька наказів про заборону виготовлення та поширення самогону. Основними формами покарання стали штрафи та нетривалі терміни ув’язнення. Здебільшого самогонника штрафували на 1 тисячу карбованців або засуджували на термін від 6 тижнів до 2 років. Щоправда, іноді за такий промисел могли покарати розстрілом.

Оголошення про порушників зазвичай друкували в пресі, застерігаючи в такий спосіб інших. Так газета «Голос Волині», що виходила в Житомирі, повідомляла, що за самогоноваріння на 1,5 місяці ув’язнили мешканців села Покостівка Б.Ясінського й А.Чайківського. Аналогічний термін отримав, як зазначало видання, «дезорганізатор праці і самогонщик» Людвіг Озерківський. За виготовлення горілки, торгівлю нею, як і за деякі інші «злочини» (продаж хліба, сала, таємний забій худоби, вироблення шкіри), до 4 місяців житомирської в’язниці була засуджена жителька району Горпина Міщенко, а її дочка Нюся – до одного місяця Мамринського табору. На 1000 карбованців оштрафували мешканців села Харитонівка Користишівського району Сергія Смолярчука та Федора Мосієнка.

З травня 1942 року німці вимушені були посилити покарання за самогоноваріння, позаяк населення і надалі продовжувало активно виробляти та розповсюджувати горілку. Тепер термін ув’язнення становив 2 роки. В окупаційних документах є інформація про те, що з осені того ж року німці пішли ще далі. Зокрема, в наказі допоміжного управління при комісаріаті Лельчиць на Житомирщині від 5 жовтня йшлося, що особи, які займатимуться самогоноварінням, та власники самогонних апаратів будуть піддаватися смертній карі, а все їхнє майно – конфіскації.

Через поширення випадків п’янства серед службовців допоміжних адміністративних установ в окремих випадках було передбачено покарання за вживання алкоголю працівниками у робочий час. Зокрема, голова Річицького міського управління Житомирського генерального округу Ґергард видав 15 травня 1942 року спеціальний попереджувальний наказ, у якому пообіцяв:

«Усіх помічених у нетверезому стані або з запахом горілки, не зважаючи на особу, буду притягати до відповідальності, тобто винний буде підданий тюремному ув’язненню на 6 місяців, а після відбуття покарання знятий з роботи».

Але навіть такі заходи німців не змогли ліквідувати самогоноваріння як явище на окупованих територіях. Самогонники у сільській місцевості, знаючи про покарання, зазвичай колотили брагу та гнали горілку далеко від села – у лісах, чагарниках чи ярах. У своїй доповіді від 17 червня 1943 року керівник головного відділу продовольства генерального округу Житомир Кьоніґ, виступаючи у Вінниці, зауважував, що повсюди в регіоні існують таємні гуральні, з якими важко боротися.

Жителька села Іванків (Житомирщина) Марія Хращевська, згадуючи ті часи, розповідала, як чоловіки зазвичай гнали горілку в кущах за кілька кілометрів від села, а потім ховали у господарстві і використовували задля власних потреб:

«Якось наш сусід Віталь Сінкевич гнав самогонку під вечір у полі, так його там застукали партизани. Він перелякався, дуже просив, щоби не трогали його – вони не тонули, тільки забрали бутель горілки, похлопали по плечу й пішли собі. Так він і лишився без водки, а без неї в господарстві було важко. За півлітра тоді можна було багато чого зробити».

Пошуком самогонників займалася українська поліція та німецька жандармерія. Проте не всіх доправляли до відділків. Все залежало від людей, що шукали. Хтось чітко виконував німецькі накази, хтось лякаючи винних, вимагав викупу, а хтось забирав горілку зі собою, а знайдену брагу виливав.

Ольга Верес в окупацію мешкала в селі Нова Рутвенка Малинського району і досі пам’ятає пошуки самогонки німецькими жандармами:

«Страшно при німцях було, особенно, коли вони горілку ходили шукати. Німецькі жандарми, коли в кого знайдуть брагу, то виливають, або насиплють туди солі, і вона сама витікає з бідона, а наші поліцаї забирали з собою пити. Якось прийшли до нас жандарми, у нас стояла бутилка керосину прямо на видному місці, бутилку горілки я сховала в печі – вони керосин понюхали, запитали, чи є шнапс, я сказала, що немає. Подивилися під столом і ліжками та пішли. Горілку ми гонили, щоби з мужиками сільськими за допомогу в господарстві розраховуватися, а ось сусіди продавали поліцаям, і ніхто їх не арештовував».

Взагалі зловживання спиртним було поширене не лише серед місцевого населення – німці теж досить активно пиячили. Якщо напередодні війни Гітлер провів ряд кампаній проти алкоголізму, результатом яких стала відправка п’яниць до концтаборів, де десятки тисяч із них були стерилізовані, то під кінець Другої світової війни п’яні жандарми, солдати й есесівці стали нормою не лише на фронті, але й у тилу.

Алкоголь став невід’ємним атрибутом життя представників місцевої окупаційної адміністрації та німецької поліції. У містах для них відкривали пивні та ресторани. Для прикладу, у Вінниці популярною серед німецьких військових була однойменна пивна. Місцева поліція неодноразово організовувала приватні вечірки, які часом перетворювалися на масові п’янки або сексуальні оргії.

Український перекладач Михайло Селешко згадуючи про одну з таких, пише у своїх спогадах:

«Всі так були попились, що і в залі, де була вечірка, і по коридорах п’яні лежали без пам’яті. Навіть сам начальник Мертенс такий був п’яний, що лежав на сходах, і через нього ті, що ще могли ходити, переступали, як через колоду».

У Маріуполі німці полюбляли відпочивати у спеціально відритому для розваг «Вар’єте». Щоранку з закладу прибиральниці виносили понад сто порожніх пляшок з-під коньяку.

Загалом боротьба нацистів із самогоноварінням на окупованих територіях, як і вся їхня східна кампанія, зазнала краху, а зловживання спиртним колишніми військовими стало нагальною проблемою обох протиборчих таборів у перші повоєнні роки.

Володимир ГІНДА

Джерело: zbruc.eu

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація
Решта → Свіже на блогах
Олександр Сильченко
Про дещо....
Ірина Кримська-Лузанчук
Мій дід Петро Фокович Балацюк...