Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація   Вхід

У Малині чотири людини отримали травми від хуліганів, яким зробили зауваження

16.04.2018
Україна

Воля художника Володимира Або Одне на всіх Воскресіння Господнє


Вчора я намагалася зателефонувати йому. Щоб привітати з Воскресінням Христовим.

Абонент був поза зоною доступу. Я ще подумки трохи цинічно пожартувала сама до себе: це ж треба, у зоні поза зоною доступу!

Він у зоні. Вже 20 років. За вбивство, яке не скоїв.

Умить заможне і облаштоване життя опинилося десь на неймовірній космічній відстані. З дружиною розлучився ще до ув’язнення. Отож у ситуації, що склалася, контакт з дітьми припинився зовсім.

Спочатку був смертельний вирок. Безвихідь. Смерть марилася і сковувала кожну думку і порух. Ніби паралізований. Бо ти не знаєш, коли по тебе прийдуть. Радили писати прохання про помилування. То як? Написати і визнати провину? Визнати себе вбивцею? Ні.

І готувався померти. Лишившись наодинці з собою, смертю та Богом, занурився у щось, чого раніше не потребував і не знав у собі. Це не було роботою душі одного дня. Це тривало і тривало, аж поки не відчув себе іншим. А пояснити це неможливо, бо шлях до цієї іншості був жахким і більше нікому не відомим шляхом.

Чи пройшов страх смерті? Адже вона була таки неминуча. Просто рівновага і спокій стали відчутними і постійними.
Минав час і мінявся Закон. Смертну кару в нашій країні по-європейськи скасували. Найвища міра — довічне ув’язнення. Це теж треба було осягнути і прийняти… Довічне.

Тепер вже 20 років вічності пройдено, а горизонт відходить все далі. У тому вимірі 20 років — скільки насправді?
Все, що я пишу і розумію, то з його слів і з його внутрішнього досвіду. Узагальнені враження людини, яка слухала сповідь в’язня.

Не хочу такого досвіду. Ніхто не хоче. Але він є поруч. Поза зоною доступу. Але насправді поруч.
Як людина рятує свій дух? Як їй вдається не деградувати?

Багато разів запитувала себе і розуміла, що така відповідь є лише у конкретної людини в її конкретній ситуації. Розуміння цього дозволило позбутися якогось напівдитячого почуття провини перед тим, хто у скруті: як допомогти хоча б чимось?

А він тим часом сам рятівний для себе. Бо за 20 років було всякого. Не знаю, про що можу писати з його історії. На що маю право? Адже можна мимоволі зашкодити. Проте один той факт, що людина навіть під час виборів президента не голосувала за того, за кого наказали, говорить багато. Наслідки не забарилися. Описувати наслідки? Не хочу в такий світлий день.

Коли ж він вернувся до камери після карцеру, всі його картини були винесені, ті, що не забрали — потрощили, знищили фарби і пензлі. Для художника така троща теж подібна до смерті.
Треба було знову збирати докупи рештки чоловічого і людського духу.

І згодом поступово з’явилися знову фарби, інструменти, полотно, багети. Допомагають добрі люди. Є і волонтери для в’язнів. Так, а ви не знали?

Отож художник знову мав можливість творити.

Хоча він себе вважає скульптором. А він і є за фахом скульптор. Бачили б ви, які він вирізає стилізовані шахові фігурки! Запитую: з чого копіював? Та ні, не копіював — то свої ескізи і авторська робота.

Так вийшло, що з його витворами я познайомилася раніше, ніж з ним. Автор виставляв їх у Фейсбуці в надії знайти покупця. Бо він мріє про волю, він сподівається на ту обіцяну європейську волю, за яку вже відсидів трикратно. А, може, і більше.

На волі потрібні будуть гроші. Банальні гроші — засіб всього і шлях до всіх земних потреб.
Сьогодні з’явилася есемеска: абонент вже на зв’язку. За мить і сам абонент зателефонував.

Запитую:
— У вас там хоч трішки щось про свято нагадує?
— Так, вже другий рік поспіль роздають пасочки. А на це свято дали ще й по два яйця.
— Крашанки?
— Ні, звичайні яйця. Яка різниця — кольорові чи ні? І так приємно.

У розмові я завжди скута і безініціативна. Мене частенько дратує набута ним у в’язниці якась аж надто пафосна побожність. Пафос не бурхливий і декларативний, радше схожий на тиху радість, яку він не може стримувати. Тому я не дуже категорично прошу припинити його монологи-роздуми про облаштування світу. Якщо йому так легше, нехай…

Спостерігаю, як змінилася його українська. Він, виходець українського півдня і сходу, за півроку її удосконалив так, як декому не вдається це зробити за все життя. Він любить Україну і пишається нею. Дуже болісно сприймав неможливість бути на Майдані чи тепер — на війні.

— Чому нас, із числа в’язнів, хто є патріотами і свідомими українцями, не відіслати на передову? Нехай навіть з ризиком загинути! Чому не дати людям можливість віддати життя за Україну?

— Не знаю…

Бо хто це знає? Ти в’язень — і цим все сказано.

Оцей подих його внутрішньої волі я дозволяю собі урамити словами, щоб показати вам. Бо його фізична воля синіє віконечком під стелею або квадрато неба вгорі над бетонним мішком, в якому тривають режимні прогулянки.

Він завжди запитує про погоду. Ніби смакує. І завжди каже, що як опиниться на волі, довго лежатиме на траві, просто лежатиме і дивитиметься на небо.

За кілька днів зелена трава буйно і цупко вишиє сорочку землі, яка аж отерпла від такого тривалого снігу.

Буде трава. І воля, і радість на всі чотири сторони овиду. Вони дані нам в такому достатку, що ми це іноді розуміємо істотно, лише опинившись у скруті. Нікому не бажаю перевірити на собі цю тезу. Хай кожен рухається своїм досвідом справжнього Воскресіння, але на волі.

Мій віртуальний приятель, невіртуальний в’язень мурів і долі, має свій шлях до Воскресіння і до прозріння. Можливо, колись він напише про це картини чи створить скульптуру. А, може, і ні. Бо як не люблять вояки, яких я знаю, говорити про війну і погоджуються на інтерв’ю завжди без ентузіазму, так і в’язні, мабуть. Хтось скаже, що аналогія не зовсім коректна. Не знаю. Все так відносно в житті. Воля-неволя, війна-мир, справедливість-несправделивість, правда-кривда…

Де закінчується воля і починається неволя? Що таке воля по той і по цей бік мурів?
Бажаю тобі щасливої волі, художнику.

Звати його Володимир. І у нього сьогодні теж Світле Христове Воскресіння. Бо у Бога ми всі рівні. Бо перед Богом ми всі рівні. І, як каже Володимир:

— Можливо, ці 20 років тут — єдине, що міг дати Бог для мого спасіння.

Ірина Кримська-Лузанчук
Світлини взяті із сторінки Володимира у відкритому доступі на Фейсбуці.

* * * 

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook

 

 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація