«Війна» родичів, або Як рідний дядько племінницю-інваліда з власного дому виселяє

Лист 33-річної Лесі Яцковської, інваліда І групи, з Потіївки Радомишльського району нагадував щиру сповідь, переповнену розпачу. Ознайомившись із його змістом та матеріалами численних судових рішень, на очі навернулися сльози…

Ця ситуація нагадувала справжній телесеріал із доволі непростим сюжетом та масою нервових сцен, випробувань головних діючих осіб. Та про все по порядку.

«27 років свого життя я була абсолютно щасливою і навіть не помічала, що зі мною щось не так, - йшлося в листі Лесі. - Але відтоді, як після тяжкої хвороби померла мама, моє життя обернулося справжньою мукою. Як не дивно, головною причиною всіх проблем став мій рідний дядько, котрий проживає в Маріуполі Донецької області.

Відразу після відходу за життєву межу мами він виявляв турботу про мене, допоміг приватизувати будинок. Поряд з тим разом зі своєю дружиною вони пересварили мене з сусідами й помічницею, яка доглядала за мною. Спочатку я повністю довіряла дядькові, не помічала нічого поганого. Але пізніше, користуючись моєю довірою, він ошукав мене, примусив написати боргову розписку на 80 тисяч гривень.

11 квітня 2011 року він силоміць завіз мене в санаторій імені Бурденка, що розташований в Саках, де перебувала 45 днів, потім – ще 2 місяці в Маріуполі. Свій вчинок родич мотивував нібито початком ремонту в моєму будинку. В нього вдома я піддавалась регулярному побиттю. Були свідки цього, але дядько їх залякав. Після повернення нарешті додому, де увесь цей час постійно проживали дядько з дружиною, я звернула увагу, що родичі переробили все на свій лад, навіть не поцікавившись моєю думкою. Ставитись до мене почали ще гірше. Жорстоким побиттям обернулись мої відвідини свята жнив у протестантській церкві.

Я навіть хотіла все кинути і поїхати до свого хлопця, з яким познайомилась в одній із соціальних мереж. Це ще більше розгнівало «занадто турботливого родича», в черговий раз він побив мене, забравши комп’ютер, мобільний телефон, і повідомив, що відпустить на всі чотири сторони, якщо я напишу чергову боргову розписку вже на 160 тис. грн., половина з яких – за ремонт мого будинку. Коли за мною приїхав мій друг, мене не відпустили. Більше того, дядько перев’язував колеса інвалідного візка, обмежуючи мене в русі та спілкуванні, а коли я за допомогою старенького мобільного телефону, який належав ще покійній мамі, викликала «швидку допомогу», дядько з ножем накинувся на медпрацівників.

У лікарні я пролежала декілька місяців. У мене за цей час брали свідчення, але жодних звинувачень родичеві не пред’являли. Він викрав усі документи, в тому числі паспорт. Понівечив автомобіль, який, як і будинок, належить мені. На щастя я відновила дружні стосунки зі своєю помічницею Галиною, яка й забрала мене з лікарні й допомогла поновити основний документ, що посвідчує особу, та документи на будинок.

Майже протягом року родич примушував нервувати не лише мене, а й погрожував Галині, навіть підняв руку на її неповнолітню дочку. Неодноразово я зверталась в міліцію, прокуратуру, райдержадміністрацію, писала звернення до депутатів, на телебачення, та все безрезультатно…

Нині дядько, заручившись «вибитою» в мене розпискою, в суді вимагає повернути йому 160 тис. грн. і поселити його в будинок. У ході тривалих судових засідань у вселенні йому було відмовлено, але згідно з рішенням суду, я зобов’язана сплатити вищезазначену суму, яку Апеляційний суд зменшив вдвічі. Ці кошти для мене, звісно, непосильні. Як мені жити, отримуючи 2 тис. 555 гривень пенсії, інваліду дитинства, далі? Хто захистить мене, чи порадить як бути в цій непростій ситуації?»

Щоб перевірити факти, викладені в листі та поспілкуватися з його автором вирушив до Потіївки.

Зовні акуратний просторий будинок, де проживає Леся Яцковська, розташовувався поодалік від центру села. Мене зустріла жінка, котра доглядає цю жінку – Галина Миколаївна Красікова.

- Подивіться, - сказала зі сльозами на очах вона, - невже у ремонт будинку вкладені такі великі гроші? – Леся вже не має сили боротися з цією несправедливістю та бюрократією, котра нині заполонила судові органи. Вона ж і вишиває, і має дуже багато друзів по всій Україні, дуже любить читати. Пише вірші. А всі суди, які вже відбулися, чомусь, не на її користь. Я не знаю, як можна над нею так знущатися рідному дядьку? Невже на таке життя і відношення до себе заслуговує молода жінка-інвалід?

У будинку справді видно, що зроблений ремонт, але він аж ніяк не тягне на ту суму, яку вимагає сплатити дядько Лесі.

З позитивної сторони охарактеризував Лесю Потіївський сільський голова В.О.Майструк. Мовляв спокійна дівчина, жодних зауважень до неї немає і не було.

До розмови приєдналась жителька Потіївки С.Є.Рабошук. Вона повідомила: «Я не пам’ятаю, коли це таке було, щоб рідний дядько так зневажливо ставився до племінниці. Коли жива була її мама, моя кума, вони жили, як кажуть, душа в душу. А з того часу, коли померла мама Лесі, її життя перетворилося у справжній кошмар і випробування. Ми й не підозрювали, що рідний дядько міг таке з нею робити. Він неадекватний чоловік. Так поступати з родичкою не можна».

Не стримуючи сліз, була щирою зі мною й секретар Радомишльської районної асоціації інвалідів «Надія» К.І.Ярова. Жінка розповіла, що Леся є членом їхньої організації більше 15 років. Вона – наполеглива, творча, товариська, комунікабельна, вміє долати труднощі. Віруюча – відвідує церкву християн-бабтистів. Любить життя і намагається жити повноцінним життям. Навчалася добре. Любить природу, тварин. Захоплюється й зарубіжною літературою, поезією.

- Нині Леся потрапила у нелегке становище «війни» з рідним дядьком. Їй потрібна допомога, - продовжила Катерина Іванівна. - Скільки вона вже натерпілася й скільки ще попереду чекає її випробувань – відомо лише Всевишньому. А так хочеться, щоб вона жила спокійно й без нервів.

Із дядьком Лесі О.І.Скворцовим, котрий проживає у Маріуполі Донецької області поспілкувався телефоном. Він заперечує, що фізично знущався з родички-інваліда, а кошти вимагає ніби на погашення витрат на ремонт.

Не скупилася на коментарі й адвокат Лесі Яцковської Інна Петрівна Закалюжна.

- За свою практику я не зустрічала подібних випадків, - розпочала жінка. – Я можу лише щиро поспівчувати цій жінці й намагатися робити все, щоб захистити її від родича.

Коли їхав додому на столі пролунав дзвінок. Лесі телефонував знайомий. Я побачив з якою радістю й теплотою вона з ним розмовляла. Тоді й подумалося: невже це рідний дядько може так поступити по відношенню до своєї племінниці-інваліда? Та й оті оправдання чоловіка чомусь схожі на дитячий лепіт, а не обґрунтовані дорослі фрази. А втім, в житті все повертається на круги своя…

Олександр Колесник.