У Радомишлі після виборів до місцевих рад за ініціативою підприємця Дмитра Щипанського, який посів друге місце у змаганні за пост міського голови, створюється громадське об”єднання “Радомишляни”.
Його мета -- допомога владі у вирішенні проблем міста, громадський контроль за діяльністю депутатів і чиновників. До роботи в об”єднанні запрошуються небайдужі радомишляни різного віку, різних політичних поглядів і релігійних вірувань, які хотіли б, щоб рідне місто ставало кращим, а життя у ньому комфортнішим.
Днями відбулося перше засідання ініціативної групи -- ядра майбутньої організації. На нього не зміг приїхати наш земляк, журналіст всеукраїнської газети “ФАКТЫ и комментарии» Володимир Шуневич. Пропонуємо читачам текст його виступу, надісланий ним учасникам зібрання електронною поштою.
Сердечно вітаю земляків. Радий, що є люди, не байдужі до долі міста, готові працювати на його благо і після виборів незалежно від їх результатів. Я вдячний Дмитру Володимировичу Щипанському за запрошення до співробітництва. Він мій друг. Знаю багато років Дмитра як людину, особистість, яка сама зробила себе ніколи не скиглила, не жалілась на якісь соціально-економічні негаразди, а сама намагалась вирішувати свої проблеми, ставила перед собою мету і досягала її. Вважаю, що у Радомишлі є багато таких молодих, і трохи старших, але впертих, цілеспрямованих, амбітних людей -- працьовитих, сумлінних, яким потрібні лише плече товариша, однодумця. Тобто яким потрібно згуртуватися.
Думаю, головна мета об'єднання -- не протиставлення, не альтернатива існуючій міській владі, а співробітництво з нею. І, звичайно, громадський контроль за її діями. А в деявих питаннях, можливо, і здорова конкуренція. Відомо, що влада в нинішніх економічних умовах може не все. Тому значно зростає роль громадськості. Тільки громадою можна зробити якісь позитивні зрушення.
Не хотілося б, щоб нова організація була схожа на політичну партію. Бо на моє глибоке переконання, і так вважають знайомі політологи, саме нинішні політичні партії, що діють в Україні, є першоджерелом корупції, атавізмом стадного інстинкту, бо працюють не на інтереси народу, хоча усі кричать саме про це, а на свого ватажка, і голосують за різні рішення не як велить совість, а як скаже партайгеноссе.
Мені спершу думалося, що нова громадська організація має бути аполітичною. Однак реальність така, що, особливо коли йдеться про збереження і примноження історичної і культурної спадщини, ми не повинні бути й осторонь політики. Домінуючим політичним вектором об”єднання “Радомишляни”, на мою думку, мав би бути лівоцентристський напрям, оскільки в останні роки у державі надто активізувалися праві, націоналістичні сили. Націоналізм, як відомо, ніколи до добра не доводить. Видатний учений Альфред Швейцер свого часу назвав його “патріотизмом у стані істерики”. Ми, мабуть, знаємо, що здатна накоїти людина в стані істерики. Чи політичної істерії.
Дуже добре було б у зв'язку з цим взяти під громадський контроль нинішнє виконання топонімічною комісією міськради закону про декомунізацію в плані перейменування деяких вулиць міста. Цю справу треба робити так, щоб з водою не виплеснути дитину, тобто не викреслити з історії гідних людей. Бо, наприклад, у Малині тамтешні праві пропонують викинути назви визволителя нашого краю генерала Ватутіна, першого космонавта світу Юрія Гагаріна, а також тих, хто поліг, визволяючи і захищаючи українську землю, наш край. Зокрема, Героїв Радянського Союзу Василя Єрмолаєва та Андрія Тимофєєва, які 7 грудня 1943 року здійснили танковий таран під Заньками.
Дійшло до того, що у Малині хочуть прибрати з назв вулиць імена партизанів, підпільників, льотчика капітана Гастелло лише на тій підставі, що вони, бачте, були комсомольцями і комуністами. Вибачте, будь ласка, а хто з нас не був комсомольцем чи комуністом? Кого першими розстрілювали гітлерівці? І чи партійна приналежність визначає людську сутність? Дійшло до того, що малинська філія громадської патріотичної організації вимагає прибрати ім”я Героя Радянського Союзу командира танка Т-34 Володимира Вайсера, який, захищаючи станцію Чоповичі, не полишив палаючий танк і згорів, продовжуючи бій до кінця. Нині в Чоповичах на його честь стоїть пам”ятник-танк.
У більшості випадків таким чином наші праві розчищають місце для вшанування нових героїв за волю України, героїв національного руху. Що ж, і це потрібна справа. Але їх пам”ять слід вшановувати не за рахунок уже відомих і загальновизнаних героїв. Це, я вважаю, кричуща неповага до самих цих героїв, наших фронтовиків та їх нащадків. Такі перейменування-- заміна імені одного героя іменем іншого -- це духовне насильство однієї частини громадян над іншою, ескалація поглиблення до розколу в українському суспільстві, яке і так потерпає від того, що цілій країні свої умови і свої цінності диктує один регіон — Галичина. І тим самим налаштовує російськомовну частину громадян України на спротив, а Путіна провокує на ескалацію агресії. У нас багато вулиць з неантропонімічними, нейтральними назвами типу Північна.
Не знаю, як у Радомишлі, а в Києві доходить до таких неоковирних назв, як вулиця Панельна, Резервна, Газогенераторна. І, я вже писав, якщо несамовитим виконавцям закону про декомунізацію дуже свербить і хочеться змести робітничо-селянські назви, то давайте назвемо подібну вулицю вулицею чи площею Проституток? А що, повія — теж професія, ми ж — демократи.
В історії вистачить місця для всіх справжніх героїв — і комуністичної доби, і героїв національно-визвольної боротьби. Так, наша історія була нерідко трагічною. Але плювати в неї не можна. Це означає не поважати чесних, порядних людей, які будували і захищали Україну, хай навіть по різні сторони барикад, але всі воювали за Україну.
На жаль, топонімічна комісія ніяк не відреагувала на мою пропозицію, висловлену торік чи позаторік на сторінках “Зорі Полісся”, назвати одну з вулиць міста вулицею нашого радомишлянина, провідного інженера з льотних випробувань корпорації “Антонов” Михайла Березюка, який 20 років тому загинув під час випробувань нового військово-транспортного літака Ан-70. Справедливо було б назвати одну з вулиць іменем Сергія Хаустовича та інших загиблих героїв АТО.
Інструментом позитивних перетворень у місті був би благодійний фонд при громадському об”єднанні. З простим рахунком, який легко запам”ятовувався б усім бажаючим переказати на нього якусь вільну копійчину, як колись чорнобильський рахунок № 409. Він мав би подвійну функцію: допомагав би малозабезпеченим людям. І оплачував би якісь необхідні місту громадські роботи, до яких можна було б залучати безробітних — теж була б підтримка людям, позбавленим джерела заробітку. Бо на голому ентузіазмі не завжди виїдеш.
Вивезення сміття. У Києві ця проблема дуже гостро стояла раніше у приватному секторі. В певних місцях, як правило, біля перехресть вулиць, влада ставила контейнери. Однак ви знаєте культуру наших людей — вони переповнювали їх сміттям, навколо контейнерів утворювалися смітники. Господарі садиб, яким це не подобалося, інколи просто відвозили ці контейнери (порожні) у невідомому напрямку. Знайшлася фірма, яка виробляє чи закуповує фірмові пластикові мішки для сміття. В плату за мішок входить і оплата за вивезення. В певний день люди виставляють наповнені сміттям мішки коло своїх подвір”їв. Протягом дня машина фірми забирає їх і вивозить. Це може бути сміттєвоз, може бути звичайна вантажівка. Але тепер біля подвір”їв чисто, усі задоволені.
Щодо озелення. Старий міський парк, як це не парадоксально звучить, варто було б озеленити. В 60-70-ті роки він був густішим і затишнішим. Потім багато дерев повирізали. Нових не посадили. Те саме на вулицях. Колись біля нинішньої 3-ї школи весною зацвітали старі розкішні каштани. Їм позаздрили б київські. Потім ці каштани теж повирізали, і старе красиве приміщення школи стало якимось голим, подвір”я — незатишним.
Хотілося б бачити більше дерев на берегах Мики і Тетерева. Колись, скажімо, в кінці вулиці Борщагівської, яка виходить на берег Мики, росли розкішні верби. Потім їх хтось зрізав. На березі річечки Черчі по дорозі на Верлок було джерело з впорядкованою бетонною криницею і дерев”яним зрубом. Я в молодості кілька разів садив там молоденькі вербички. Але їх знищували корови. Зараз там немає і тієї кринички. А непогано було б, щоб там, у затінку верб міг і втамувати спрагу, і перепочити подорожній. Колись у центрі міста під горою, теж було джерело, там стояв кіоск, де заправляли газованою водою сифони. Може, варто було відновити хоча б джерело?
Історичне минуле. До нас з усієї України зараз приїздить маса гостей дивитися “Замок Радомисль”. Чому б від автостанції на Папірню не створити кінний транспортний маршрут — карети, фаетони, для початку — звичайні вози? У вихідні вони возили б екскурсантів. У будні працювали б як звичайні маршрутки. Можливо, з трохи дешевшою платою.
До речі, про міжміське транспортне обслуговування. На мій погляд, міській і районній владі, і нам з вами варто взятися за таке питання. Маршрутним автобусом з Києва до Радомишля їхати нині лише годину. Здавалося б, чудово. Не як колись, коли автобус тарабанився дві з половиною години із зупинками у Кочерові і Ставищі. Однак нині, особливо в будні, автобус, перш ніж швидко їхати, майже годину стоїть, доки не наповниться пасажирами. Водіїв зрозуміти можна. Це диктує економіка. Однак чи вигідно це пасажирам? Особливо холодної зимової пори, або коли вони поспішають у справах.
Я недавно отак понадіявся, що, мовляв, їхати до Радомишля від метро “Житомирська” лише годину, і, хоч прийшов за дві години, все одно спізнився на важливу зустріч, бо водій чекав, доки автобус не наповниться. Вихід пропоную простий -- запровадити графік відправлень. Такі графіки дисциплінуватимуть пасажирів, вони вчасно і в достатній кількості на певну годину заповнюватимуть автобус. Буде вигідно всім. І це не фантазія. За графіком, наприклад, курсують маршрутки на Канів від столичної автостанції “Видубичі”, та інші рейси. До того ж, знаю, що в багатьох транспортних компаніях практикується бронювання квитків по телефону. Лише радомишляни сидять і чекають, поки наповниться.
Сподіваюся, що земляки доповнять мій виступ ще іншими, більш цікавими і важливими пропозиціями. Бажаю учасникам громадського об”єднання плідної діяльності.
Листопад 2015 р.
Щиро Ваш
Володимир ШУНЕВИЧ.
Джерело: www.radomyshl.com
Поділитися:
вологість:
тиск:
вітер:
.png){kind=small}
