Цього року Житомирській тюрмі (установі №8) виповнюється рівно 100 років. Історія, як бачимо, давня і, відповідно профілю закладу, вельми похмура.
У сталінські часи, як розповідають старожили, тут було місце масових страт неугодних режиму і попросту ні в чому не винних людей. З тих пір, як застереження проти беззаконня і терору, збереглася цегляна стіна, вся в кульових відмітинах (на фото внизу).
Цікаву історію, що стосується місцевої в'язниці, розповів "Сегодня" заступник начальника "вісімки" з соціально-виховної роботи підполковник Анатолій Габитов. Виявляється, в роки Великої Вітчизняної війни німці, які захопили Житомир, запропонували 140 засудженим за тяжкі злочини одягти їх форму і воювати на боці фашистів. Зеки погодилися, але самі майже всі втекли з німецької служби. 120 осіб організували банду в лісах під Овручем, цілий рік грабували всіх поспіль. Але одного разу німці везли на трьох бронемашинах цінності до Німеччини, з дуже потужною охороною. Проте знахабніла банда напала на конвой. Професійна охорона майже всіх зеків перебила. Однак 20 осіб втекли, і доля їх досі невідома...
Розстріли в тюрмі тривали і пізніше, тільки на законних підставах. В Житомирській тюрмі, як і ще в кількох українських установах (наприклад, в СІЗО Києва на Лук'янівці, в Дніпропетровську та деяких інших містах) виконували смертні вироки до самого мораторію на страту в кінці 1990-х. Потім багатьом з тих, хто потрапили під дію мораторію і наступного скасування страти її замінили на довічне ув'язнення. Окрема ділянка для такого контингенту є і в Житомирській установі №8. Тут містяться на сьогодні трохи менше двох сотень засуджених на довічне ув'язнення.
Там багато років відсидів і помер торік прямо в камері найжорстокіший вбивця України Анатолій Онопрієнко (у нього діагностували серцевий напад). А недавно в цю в'язницю "заїхав" інший маньяк- "серійник", відомий на прізвисько "пологівський маніяк", Сергій Ткач. "Сегодня" побувала в установі №8, поспілкувалася з кількома сидільцями, дізналася, як вони оцінюють свої злочини, збираються чи коли-небудь вийти на свободу, як заповнюють вільний час і як переносять тюремний побут. Виявилося, деякі "довічники" навчаються заочно у вузі і збираються проводити в Україні люстрацію...
МАНІЯК №1. На кілька запитань "Сегодня" стисло відповів відтепер найбільш сумно "іменитий" в'язень Житомирської в'язниці, маніяк №1 в Україні Сергій Ткач. Він розповів, що його судили п'ять разів, щоразу засуджували до довічного ув'язнення. За ним "числиться" 32 вбивства, а всього через суд пройшло 58 епізодів різних злочинів. "Проте понад 20 епізодів згвалтувань з вбивствами так і не розкрили", - повідомив нам маніяк. До речі, якби йому довели ще більш 20 вбивств, він став би з цього моторошного показнику, можливо, врівень з найстрашнішим маніяком СРСР Андрієм Чикатило (54 загиблих), і "переплюнув" б Онопрієнко, у якого 52 жертви... Втім, визнавався раніше "Сегодня" Ткач, "...я навіть підрахунки вбитих не вів і не хотів бути найбільшим лиходієм всього світу".
Маніяк похвалився, що нерідко приходив на місце своїх злодіянь, коли там... велися слідчі дії! Стояв, спостерігав, як його самого шукають, вивчав методи сищиків, робив для себе певні висновки, щоб не попадатися... А раніше він розповідав "Сегодня", що його навіть затримували пару раз, але відпускали, нібито за хабарі. Тюремний побут Ткача, за його словами, цілком влаштовує, але передач з волі йому ніхто не носить (нагадаємо, що свого часу він був одружений, є вже дорослі діти). Як розповів маніяк, він сам добровільно відмовився підтримувати будь-які контакти з родичами. Правда, попросив "Сегодня" по можливості передати йому електробритву або одноразові станки для гоління, решта, мовляв, у нього є. На питання, чи думає він коли-небудь вийти на волю, Ткач відповів, що така надія є. Хоча тут же заявив, що розуміє: в'язниця для нього "остання зупинка" в житті...
ЦЕХ: баптисти шиють одяг для бійців
Для довічно засуджених влаштований виробнича дільниця, де трудяться 42 людини. Причому, за словами Анатолія Габітова, людей на виробництві об'єднують... релігійні переконання! На виході - швейна продукція, яка надходить в зону АТО: брезентові накидки, плащ-палатки, розвантаження, підстьобування...
Ось що розповів для "Сегодня" один із працюючих (назватися і фотографуватися вони відмовилися):
- Працюємо по вісім годин, заробляємо 50-70 грн на місяць. Тут всі віруючі-баптисти зібралися, своє коло спілкування. Я вбивця - при спробі пограбування ми з другом, п'яні, вбили в 2000 році в Донецьку двох. Не заперечую провину, покаявся перед Богом. Про АТО ми, звичайно, знаємо, але я в руки зброю не беру. Якби жив на волі, допомагав би української армії, тому що це наша земля. А якби в мене стали стріляти, то Господу б довірився, моє життя в його руках.
Габітов. Показує стіну, біля якої при Сталіні розстрілювали.
БОРЩ, МОЛИТВА І МУЗИКА
Замначальника установи №8 з соціально-виховної роботи підполковник Анатолій Габітов:
- Засуджених довічно у нас зараз 185 чоловік. Для них створені всі умови. Наприклад, є молитовна кімната, офіційно при ній числяться 18 чоловік, які спілкуються постійно з батьком Вадимом, головним за роботу по спасінню на нашій території. Непогано налагоджено харчування, звичайно, по відведеним законом нормам. Скажу більше, коли ми вивозимо наших підопічних в міську лікарню (хірургічні операції в стінах установи заборонені), то вони незабаром просяться назад до в'язниці, причому саме через харчування. Ми самі, коли на чергуванні, із задоволенням знімаємо пробу з того ж борщу. І м'ясо в раціоні є, і риба, і овочі... Роздача їжі - по камерах. Раз в тиждень по камерах проходить бібліотекар. Роздає замовлену літературу і збирає заявки на майбутнє (у нас тільки художньої літератури більше 3000 екземплярів). 42 людини працюють на виробництві (швейне). В камерах в основному сидять по двоє. За психологічної та іншої сумісності співкамерники можуть перебувати разом роками, але самі камери їм міняють приблизно раз на 2 тижні. Причин декілька: наприклад, якщо дуже хитрі спробують влаштувати тайник в камері, то це не має сенсу, бо ніхто не знає, коли і в яку камеру їх переведуть.
Психолог установи Андрій Власюк:
- У кімнаті психоемоційного розвантаження проводимо профілактику суїцидів і членоушкодження, налаштовуємо ув'язнених на тривалі терміни. Тут все конфіденційно: щоб потрапити до нас на бесіду, в'язень повинен написати заяву. Заняття можуть бути індивідуальні та колективні. У тому числі арттерапія, музична терапія, класика, за часом одна година. Але можна звертатися хоч кожен день, якщо треба.
ДМИТРО: "Сподіваюся скоро вийти на волю"
Зустрілися ми і з довічно засудженим Дмитром С., про якого не так давно коротенько писали у зв'язку з тим, що він і його співкамерник навчаються заочно у вузі, здали іспити і отримали дипломи бакалаврів. Ось що розповів Дмитро для "Сегодня".
- Я з Києва, потрапив сюди за звинуваченням у вбивстві двох людей, яке не скоював. Як і 90% засуджених довічно, сиджу незаконно. Наприклад, експертиза показала, що один з тих, в чиєму вбивстві мене звинувачують, взагалі помер своєю смертю. І лише через рік, після катувань і знущань наді мною, міліція влаштувала так, що куплений нею експерт дав інший висновок. Мовляв, у загиблого зламана під'язикова кістка, що свідчить про задушення... Пояснюю ситуацію. Це був 1999 рік, я, в той час 24-річний, до криміналу не мав відношення, займався приватними перевезеннями. Але у дворі було кілька знайомих, раніше сиділи. Один з них, Олег, завжди був "стукачем" міліцейським, і коли попався на одній справі, вказав на мене як на подільника. Мене взяли, підвісили на лом, ось до цих пір шрами... У підсумку змусили мене підписати зізнання у тих злочинах, про які повідомив (і в яких звинувачувався) Олег. Сенс цих злочинів в тому, що нібито ми в складі банди за підробленими документами привласнювали квартири загиблих і зниклих. Але це все шито білими нитками, немає ніяких доказів... У підсумку у 2000 році засудили п'ятьох: мені і ще двом хлопцям дали довічне, звинувативши у вбивстві двох власників квартир, цьому стукачу Олегу - 7 років, його вітчиму - 15.
У вільний час вчуся, читаю. Я адже з товаришем здав в 2009 році ЗНО та вступив до вузу, на спеціальність "Управління персоналом". Упевнений, що це знадобиться мені в майбутньому, бо я точно знаю, що незабаром вийду на свободу, як і дуже багато довічно засуджених. В Раду вже, знаю, подали законопроект про те, що на довічному ув'язненні залишаться тільки безпосередні виконавці вбивств, а різні співучасники, підбурювачі та ін. будуть переведені на терміни до 15 років. А я не тільки сам не вбивав, я навіть ці жертви в очі не бачив, по моїй справі немає жодного доказу! Нібито я щось бачив, чув, але я не вбивав! Вбивали, наскільки знаю, той подільник, що отримав, крім мене, довічне (сидить у Вінниці) і вітчим Олега. Так що я вийду автоматично. Освіта, яку я отримую в тюрмі, допоможе мені потім гідно влаштуватися в житті. Я вже отримав тут диплом бакалавра, тепер вчуся на спеціаліста. Навчання платне, за мене розраховуються родичі: батьки, тітка та інші. До мене в тюрму приїжджають викладачі вузу, ось у цій кімнаті, де ми знаходимося з вами, читають мені лекції, проводять консультації, приймають заліки. Вони ж привозять необхідні підручники з бібліотеки вузу. Буває, раз на місяць, але буває і пару раз на тиждень, по два-три викладача. Записи ведемо по старому, ручкою на папері, комп'ютери ніби і дозволені з цього року, але нам їх не дають (адміністрація пояснила, що будуть, при належному фінансуванні, створені спеціальні класи для централізованого користування оргтехнікою, а роздавати комп'ютери по камерах не будуть, заборонено . - Авт.). На роботу не ходжу, це дозволено (закон дійсно говорить про право, а не про обов'язок засуджених працювати. - Авт.).
Дмитро С. "Посадили на все життя, а фруктів не дають".
ПОЛІТИКІВ ПОКАРАЄ БОГ. В камері зі мною сидить мій колишній сусід по вулиці, будинок в будинок жили. Його теж звинуватили у вбивстві двох, дали довічне. Ось з ним разом ми і вчимося у вузі. Стосунки нормальні, тут, якщо конфлікт хоча б назріває, відразу розводять по різних камерах. Вечорами дивимося з ним телевізор (мені мама передала ще в 2001 році), читаємо газети (їх можна виписувати, якщо є гроші на тюремному рахунку, який можуть поповнити родичі або туди йде зарплата працюючих). За побутовими умовами я не можу вам сказати жодного доброго слова, бо тут все ненормально! Єдино, що вихователі працюють з нами дійсно непогано, і в самій тюрмі, і в облуправлінні. Бачите, навчання організували, бібліотека тут є непогана, з нами розмовляють... Все інше - погано. Фрукти навіть нашим законодавством не передбачені. Уявляєте, посадили мене на все життя, а фруктів не дають взагалі! Правда, передачі дозволені без обмежень, але мені вони дістаються якщо раз на місяць, то добре. У мене батьки пенсіонери, ще навчання платна, можливості обмежені. Так що я, як і всі тут, живу тільки думками про майбутню свободу, бо, якщо думати про тутешнє життя, то треба повіситися... Ми за ці роки зверталися за допомогою до різних політиків, але ніхто не допоміг. Я говорю про тих довічно засуджених, яких посадили незаконно. Але запевняю вас, усі, хто відмовив нам у допомозі, будуть незабаром покарані Богом! А ми все одно скоро вийдемо, звернемося до активістів Майдану, до командирів батальйонів, і спільно проведемо в країні реальну люстрацію, тому що ми знаємо цю систему, як вона працює і хто на неї працює.
ЗАМІСТЬ СТРАТИ - ТЮРЬМА
Каже ще один "засуджений довічно" Георгій Й .:
- Я родом з Закарпаття, там в 1997 році і скоїв цей жахливий злочин. Це був розбій, ми з подільником напали на приватний будинок в області, про вбивство і думок не було. Але одна з майбутніх жертв мене впізнала, незважаючи на те, що ми були в масках. І тоді я як збожеволів, забив двох людей битою... Про подробиці згадувати не хочу, можу лише сказати, що провину визнаю повністю, глибоко розкаявся і дуже жалкую про те, що трапилося. Тим більш жахливо, що потерпілими виявилися мої далекі родичі (сам я за національністю румун). Затримали нас тієї ж ночі, коли все трапилося, на найближчій залізничної станції. Я, звичайно, спочатку намагався заперечувати свою участь у злочині, але подільник, оскільки він не вбивав, зізнався. Тоді підтвердив його свідчення і я. Мене в 1998 році засудили до смертної кари, але набув чинності мораторій і мене не "виконали". Спочатку сидів в Ужгороді в одиночній камері, а в 2002 році потрапив сюди, до Житомира. До того часу, після прийняття відповідного закону, страту мені замінили на довічне ув'язнення.
Георгій Й. "Провину у вбивстві визнаю повністю і глибоко каюсь".
У мене, звичайно, як у кожного довічно засудженого, жевріє надія коли-небудь вийти на свободу, але практично це майже неможливо. Так, президент може помилувати після відбуття 20 років (а я сиджу вже 18-й рік), але це малоймовірно. Знаєте, ось це розуміння, що вийти на свободу нереально, пригноблює тут найбільше, так що краще про це не думати. Тому я сподіваюся і прошу пробачення лише у Господа Бога.
На роботу не ходжу, в камері займаюся самоосвітою, вчу англійську та інші мови. Я ж колись поступив в Ужгородський університет на відділення румунської філології, тяга до мов у мене з дитинства... По побуті особливих нарікань у мене немає, харчування, звичайно, не ресторанне, але терпимо. Ось хліб був один час абсолютно поганий, але останнім часом став набагато краще, просто відмінний (виявилося, в місцевій пекарні, обслуговуючої установи, змінився персонал. - Авт.).
Сиджу вже досить довго в камері зі своїм земляком, наполовину, по мамі, румуном. Ми з ним добре ладнаємо, хоча політичні погляди різні. Я, скажімо, спочатку був за Майдан, він же скептично до нього ставився. Але це не привід нам сваритися, швидше, мотив для довгих бесід, спроб зрозуміти світ і себе, знайти істину...
Джерело: segodnya.ua
Поділитися:
вологість:
тиск:
вітер:
.png){kind=small}
