Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Малин, 1925: «Скарга Золотарських цілком безпідставна і породжена мріями…»

12.08.2013
Жіночки

Стою біля віконця в реєстратурі лікувального закладу N. За мною пришвартовується жіночка «зрілого досвідченого» віку, одягнена в стилі звичайної житомирської городянки.

- Сьогодні набагато менше хворих, ніж було в понеділок, - зауважує жіночка.

- І справді, - погоджуюся з нею, - зазвичай до тутешньої реєстратури вишиковується черга в тридцять осіб.

- Це подіяло моє благословення, - ділиться жіночка і її бліді щоки рум’яніють від усвідомлення власної значущості, - Я була тут у понеділок, людей – тьма! Я й благословила цю лікарню від щирого серця!

Я невимовно дивуюся цій жіночці родом із середньовічного 20 століття і швидко прямую до потрібного мені кабінету. Вочевидь, благословення незнайомої жіночки подіяло тільки на реєстратуру, тому що біля цього кабінету – черга довжиною з кілометр. Під стіною на стільцях рядочком горобчиків сидять жіночки.

- Всі думають лише про себе! Ніхто нікого поперед себе в черзі не пропустить! – нервує пишнотіла, схожа на крейсер «Аврора», жіночка із войовничим запалом ув маленьких поросячих блимальцях.

- Ми всі вже годину чекаємо, доки нас лікар прийме, не тільки ви одна! – кидає репліку мініатюрна миловидна жіночка.

- А я, може, цілу ніч не спала, доки до Житомира автобусом добиралася! – хвалиться «Аврора», червоніє і пихкотить на своєму тісному стільці.

- Ми повинні бути терпимими одна до одної, частіше молитися, не забувати ходити до церкви і сповідатися! – не витримує напливу набожності, який її розпирає, сива жіночка похилого віку в довгій чорній спідниці та з умиротворено-фанатичним виразом лиця, - Ніхто не знає, коли він помре, треба покаятися у своїх гріхах!

- Слов’яни – це нація рабів, - втручається худа як тріска жіночка із щетиною волосся на лисому після хіміотерапії черепі.

- Мене Господь двадцять років очищав і зараз продовжує випробовувати. Я не боюся померти і готова хоч у цю хвилину предстати перед Творцем!.. За всіма тягнуться «хвости» гріхів наших бабусь, дідів та батьків. Ви можете покаятися у своїх гріхах, проте до скону спокутувати оті «хвости», - не йметься сивій жіночці і вона ось-ось вознесеться над витертою підлогою коридору лікарні.

- Повністю з вами згодна! – погоджується з нею висока чорнява жіночка, - здається, ми з вами знайомі… Ходимо до одного пастора!

- О, - радіє сива жіночка, сідає біля чорнявки і тепер адресує тільки їй свої сентенції.

Медсестра виходить з кабінету лікаря і називає прізвище «Аврори». Вона підскакує рибиною під ножем кухаря, мало не б’є в шию свою неповоротку фігуристу доньку років 16-ти, яку, вочевидь, і привела до медика.

«Аврора» з дочкою зникають у кабінеті, а решта жіночок заздрісно зорять їм услід. Вони не знають, скільки ще їм чекати своєї черги розставляти ноги перед лікарем.

Я охоплюю обличчя жіночок люблячим поглядом і мало не плачу від щемкого зворушення. Так і хочеться згребти їхні пички долонею і розцілувати сердиті писочки з настовбурченими пухкими губками. Милі мої! Ми всі одна одній – матері, сестри і доньки. Ми всі – Єви, які так нічого і не навчилися у вигнанні. Ми озлоблені та зневірені, заплутані в тисячі й одній релігії і навіки прокляті були тільки ребром безсилого тіла українського Адама.

Зненацька медсестра називає моє прізвище. А я ж іще й півгодини не вимучилася біля кабінету! Жіночки ворушать вустами, надсилаючи мені вроки. Я озираюся до них і благословляю їхні набурмосені пички.

 

 

 

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація