Блогер
Я зайшла в приміську маршрутку з дитиною і віддала водієві 20-ти гривневу купюру:
«Один».
Водій відрахував здачу – 17 гривень. Я озираюся – під дверима маршрутки стоять мій свекор і сусід та очікувально дивляться на мене. Останньому віддаю 5 гривень – він попросив у мене, на куриво не вистачало, а вуха пухнуть. Решту, 12, швидко вкладаю в руки свекру, бо йому сьогодні треба з’їздити в Житомир. Двері зачиняються, маршрутка рушає, а я вмощуюся біля дитини. Мені стає смішно.
Ці двоє чоловіків – один підстаркуватий, інший – в літах, чекали від мене подачки. Бо самі не можуть заробити. Бо так зручніше – заглядати комусь у руки. Жінка їх народила, жінка їх покохала, жінка їх прогодує, жінка їх поховає. Жінка – від слова «жити», а чоловік – від слова «ч'о?».
Минулої зими, теплої, ватяної зими, в складі свити одного начальника побувала в маленькому селищі. В установі, де працювали лише жінки, одна пані запитала: «А хто цей гарний чоловік?». Їй прошепотіли: «Це ж N.!». Пані зачудовано завмерла
Житомирські гопники…
Не знаю, які вони в Києві, Тернополі чи Донецьку. Але щось мені підказує, що скрізь вони загалом однакові. Так ось, гопники. Коли вони ледь виживають, підробляючи різноробочими в малих підприємців, увечері стиха або не дуже знімають стрес літрушкою пивця, то в принципі являють собою зразок більш-менш добропорядного пересічного українця з освітою на рівні «бурси».
Набагато страшніше, коли гопота вибивається, так би мовити, «в люди». Ні, це не означає, що вони закінчують Житомирський державний університет ім. І.Франка, Житомирський державний
Нині наші земляки нагадують антилопу з популярного відеоролика: побачивши лева, тварина від страху починає хаотично скакати в різні боки, врешті-решт з усієї сили вдаряється лобом об стовбур єдиного в пустельній місцевості дерева, й падає замертво до ніг хижака.
Погляньте навколо: черги за хлібом, іншими продуктами, до банкомату, банківської установи. Сьогодні в магазинчику навпроти "ЕКО-маркету", що на вулиці Черняховського, було не проштовхнутися,
Коли до мене телефонує свекруха, яка працює в Москві, то її перше запитання не як там поживає її кохана онучка, а: «Маріє, розкажи, що там в Україні робиться?».
І я розповідаю те, що почула з новин телевізійних каналів та прочитала в постах моїх хоробрих френдів із «Фейсбуку», які стоять на Майдані в Києві. Потім кажу: «У Житомирі – все тихо. Тут не воюють».
Але моїй свекрусі начхати, як там Житомир. Звісно, що в ньому тихо й глухо! Ось Київ…
Коли я кудись збираюся іти й співробітники мене запитують, куди саме, відповідаю: «Іду боротися за справедливість». Усі регочуть із цього, і я з ними – за компанію. Хоча насправді я не жартую.
Нещодавно побувала на одному підприємстві, де збирала інформацію для статті, і тамтешній директор мене запитав: «Сподіваюся, ви об’єктивно висвітлите нашу проблему?». Я сказала: «Звісно. Журналісти завжди об’єктивно висвітлюють проблеми в суспільстві».
Директор залився сміхом, аж затріщав його одяг.
Як же добре жилося в селах ще якихось сто років тому! Хочеш гарно одягнутися – ось перед тобою основний тренд сезону, який залишився незмінним за останні двісті літ: для жіноцтва – рясна спідниця, вишита сорочка і червоні чобітки, а для вічномолодих парубків – широкі шаровари, вишита сорочка і червоні шкари. Ех, і жодних тобі погано вбраних, лише хіба – бідно, якщо не заробили в пана, чи десь там деінде, як розказував Іван Нечуй-Левицький.
Сьогодні в Україні найбільше погано і бідно вбраних, бо щоб побалувати себе вишуканим одягом непідроблених світових брендів, доводиться жити з однією ниркою.
Ви помічали, що дівчатка-дошкільнята більше морально готові до материнства і сімейного життя, ніж 25-річні дівулі?
Зрозуміло, що діти наслідують батьків в усьому. Проте в цьому є щось глибше, щось, на рівні генів.
Коли я навчалася на четвертому курсі університету, мій майбутній чоловік, старший на два роки, полюбляв мене «дратувати» запитанням: «Які в тебе плани на майбутнє?».
Це запитання вгонило мене в депресію, мов автівку – в цегляну стінку на швидкості двісті кілометрів на годину.
Стою біля віконця в реєстратурі лікувального закладу N. За мною пришвартовується жіночка «зрілого досвідченого» віку, одягнена в стилі звичайної житомирської городянки.
- Сьогодні набагато менше хворих, ніж було в понеділок, - зауважує жіночка.
- І справді, - погоджуюся з нею, - зазвичай до тутешньої реєстратури вишиковується черга в тридцять осіб.
Це – розшифрований запис інтерв'ю із 14-річним Орестом (ім’я змінено з етичних міркувань), мешканцем одного із сіл Житомирської області, який лікувався в Житомирському облшкірвендиспансері від сифілісу.
Без цензури, як то кажуть, висновки робіть самі.
Написати дану статтю мене спонукала чисто споживацька егоїстична потреба мати приємний зручний сервіс під час купівлі (отримання) товарів і послуг.
В Україні відсутня культура обслуговування. Певні кроки в цьому напрямку робляться, але якісь вони зовсім непевні. Гадаю, цей релікт залишився з часів совкового минулого, коли вулицями ходили тиранозаври, котрі зовсім не мали уявлення про найелементарнішу люб’язність і звично пожирали тих, хто мав менші зуби.
Надворі – чудова погода і я з дочкою вийшла погуляти на вулицю. Там уже дихали свіжим повітрям молода матуся С. із трирічною донькою В. і півторарічним синочком Д.
Недалеко від будинку сусіда стояв джип, а біля нього ошивався добродушний на вигляд дядечко-водій років за сорок. Хлопчик захоплено оцінив автівку і пішов просто до неї.
Про що востаннє ви говорили зі своїми батьками?
Зі своєю мамою загалом базікаю по телефону. І найперше мама запитує, чи все «в порядку». Я її запевняю, що так, усе просто чудово. Хоча частенько трапляється, що все діаметрально протилежно. Потім мама детально розказує, що саме сьогодні приготувала, іноді повідомляючи рецепт страви: «Ой, капусти стушкувала і борщ зелений, такий смачнющий, зварганила». Одразу ж мама інтересується, що і я зварила цього дня.
У мене вдома живе падло-кіт. Взагалі-то його звуть Містер Тайсон (по-свояцьки – Няня), адже він із витрішкуватої випещеної породи британських котів. Проте через препаскудні манери домашнього улюбленця найчастіше ми звертаємося до нього саме так.
У Містера Тайсона дуже багато спільного із нашою рідною вкраїнською владою, яку якнайкраще характеризує словниковий ряд на літеру «Д»: Донецьк, дерибан, дурень, дятел, дорога, дірка, дорогий, донкіхоцтво та інші не менш солов’їні лексеми.
Районне управління праці та соціального захисту населення (в народі – «совбез»), як і кожна державна структура – оаза ще радянської бюрократії.
До неї не можна ввійти, не обклеївшись різноманітними папірцями - довідками-«справками», ксерокопіями всіх можливих документів та не озброївшись справді буддиськими спокоєм та всепрощенністю.
Але, бляха, як можна витримати, коли знову треба чергову ксерокопію ще якогось документа
вологість:
тиск:
вітер: