Коли я навчалася на четвертому курсі університету, мій майбутній чоловік, старший на два роки, полюбляв мене «дратувати» запитанням: «Які в тебе плани на майбутнє?».

 Це запитання вгонило мене в депресію, мов автівку – в цегляну стінку на швидкості двісті кілометрів на годину. І коли я чесно перед самою собою на нього відповідала, то виходило, що мені на той час в цьому житті хотілося займатися всього двома речами: писати вірші та відвідувати заняття із шейпінга.

 Сьогодні я значно подорослішала, хоча, в принципі, продовжую займатися улюбленими справами: писанням та «фізкультурою». Але тепер я без остраху сприймаю запитання щодо моїх планів на найближчі роки. Я охоче заглядаю в риб’ячі очі майбутнього, моя руки зрадницьки не сіпається, коли натягую тятиву. Мої стріли летять. Чи потраплять у ціль – це вже інше питання. Але вони летять одна за одною.

А чи можете так сказати про себе ви, мої однолітки, недолітки та перестарки? Ви, чиє горло зневоднене від постійного поклоніння богу Джа та сигаретним магнатам? Ви, котрі спотикаєтеся об порожні пляшки від алкогольного пійла на лінолеумі рідної домівки, ледь стримуючи нудоту та поспішаючи до туалету? Ви, які, визираючи у вікно і споглядаючи сірі сумні стіни спального гето, дякуєте, що між вашими пальцями затиснута рятівна соломинка-цигарка?

Ваша душа перебирає струни гітари і співає хороші злі пісні. Ви вихудлі та розпатлані. Ви не сприймаєте співчуття та жалощів. Ви хотіли б всепоглинаючої безтямної війни заради недосяжних обмежених ідеалів, адже у вас не має дітей, які можуть у ній загинути.

То які у вас план(и) на майбутнє?