Ви помічали, що дівчатка-дошкільнята більше морально готові до материнства і сімейного життя, ніж 25-річні дівулі?

Зрозуміло, що діти наслідують батьків в усьому. Проте в цьому є щось глибше, щось, на рівні генів.

Пам’ятаєте, як ми, малявки, придумували імена нашим майбутнім дітям, гралися в дочки-матері та моделювали сімейні стосунки, запрошуючи хлопчиків побути годинку «батьком родини»?

Серед інших була гра в м’яч – ведучий, кидаючи його в руки гравців, загадував, як зватимуться майбутні діти, в яких хоромах житиме родина, де працюватимуть, коли виростуть… Траплялося, що сім’я житиме «в туалеті», а діти носитимуть ймення «Пріська» та «Відро». Не без гумору придумувалося.

Що ж стається з нами далі? Куди діваються дівчатка-молоді мамці з іграшковими візочками в руках, які колихають немовлят-ляльок? Де мужні хлопчики, котрі не бояться сказати: «Я буду твоїм чоловіком»?

До 24 років я не хотіла мати дітей, мене нудило від самої лише думки про них. Та й інститут шлюбу, по правді, особливо не поважала. Проте ті ж самі інстинкти беруть своє. І коли моя маленька донька вкладає спати ляльку в картонну коробку, дбайливо застелену пелюшкою, або годує її, притискаючи до своїх пласких грудей, я молюся, щоб цей досвід не вивітрився безслідно з її голови…