Як же добре жилося в селах ще якихось сто років тому! Хочеш гарно одягнутися – ось перед тобою основний тренд сезону, який залишився незмінним за останні двісті літ: для жіноцтва – рясна спідниця, вишита сорочка і червоні чобітки, а для вічномолодих парубків – широкі шаровари, вишита сорочка і червоні шкари. Ех, і жодних тобі погано вбраних, лише хіба – бідно, якщо не заробили в пана, чи десь там деінде, як розказував Іван Нечуй-Левицький.

Сьогодні в Україні найбільше погано і бідно вбраних, бо щоб побалувати себе вишуканим одягом непідроблених світових брендів, доводиться жити з однією ниркою.

А як же хочеться вийти на люди в такому вбранні, щоб усі просто один за одним впали доміном до своїх ніжок, обліплених джинсами із високоякісного котону із неймовірно коштовною лейбою на дупі!!!

Зізнаюся, що я заядла переглядачка всіляких телепередач, які пов’язані із шопінгом. Їхнє споглядання якось умиротворює мою чисто жіночу потребу копирсатися в горі одягу, аксесуарів і взуття (на кшталт тих тітоньок із дев’яностих років, які греблися курками в стосах «гуманітарки»). На практиці прогулятися магазинами – вище моїх мрій, тому що за 130 гривень, які держава мені платить щомісяця, щоб затишненько продовжувала сидіти в декретній відпустці, особливо не розгуляєшся.

А чоловік не бачить потреби оновлювати мій гардероб, адже я майже ніколи не покидаю території рідного села. Якщо чесно, за його зарплату ми можемо повноцінно одягнутися хіба що в секонд-хенді, і то в тому, де лахи продаються на вагу.

А ось кралечки із телепередачі можуть порозкошувати, як на мою невибагливу думку. Адже в кишені мають для шопінгу не 130 гривень плюс потребу придбати хліба, тому що чоловік скоро прийде голодний з роботи, а еквівалент двох-трьох середніх зарплат. Звісно, тих, що є в дійсності, а не намальованих державними непідкупними статистами.

І от що помітила: жінки марять тим, щоб виглядати «дорого» в речах, які, як вважають, купують з великими знижками (хоч насправді коштує те вбрання так, ніби прошите золотою ниткою). Мати дороговартісний вигляд у китайському лахмітті – це верх майстерності новітніх маньячок (і ніде правди діти – маньяків) шопінгу. І супермодельні експерти шаленіють від захвату, бо ж якщо ти зуміла дорого вбратися, то зумієш і продати себе за дуже високу ціну, не дарма ж день підбори стирала об підлогу бутіків торгового центру. Зверніть увагу – мати смак, щоб підібрати достойний «лук», зовсім не обов’язково.

Горе для телевізійних лярвочок (вони вважають це слово компліментом для себе) – якщо їхній вигляд оцінюють як дешевий. За це вони отримують кулю в груди і ще один контрольний вистріл у голову, шоб уже стовідсотково не воскресли і не ганьбили почесний орден шопінгомань.

Дорого виглядаєш або дешево – не важливо, себе ти продаси, а точніше,  віддаси все одно задарма: і власну розцяцьковану подарункову обгортку, і механізм із чортиком усередині.

Чи варто говорити, що нам годі шаленіти від гострої потреби щороку спалювати власні шматки разом із гардеробною кімнатою і знавісніло скуповувати нові віяння моди, які пошили конвеєрні вузькоокі жовтолиці брати по нещастю? Якби там не було – купівля одягу прекрасно підіймає настрій і є своєрідним допінгом. А ще – стимулом прибратися у шафі…

Оглядаючи скарби масмаркету очима шопоголічок, я не відмовилася б від вінтажних червоних чобіток та вишиванки, що сказати, і від шаровар теж. І начхати, що під ними не буде білизни від шестирукого Кельвіна Кляйна.

До речі, у підлітковому віці в мене була майка від цього всесвітньовідомого бренду. Мені мама її купила на попільнянському базарі за вісім гривень. Сороки ми, жінки, сороки шопоголічні. Ще й дітям передаємо цю погану звичку, ніби куріння.