Коли до мене телефонує свекруха, яка працює в Москві, то її перше запитання не як там поживає її кохана онучка, а: «Маріє, розкажи, що там в Україні робиться?».

І я розповідаю те, що почула з новин телевізійних каналів та прочитала в постах моїх хоробрих френдів із «Фейсбуку», які стоять на Майдані в Києві. Потім кажу: «У Житомирі – все тихо. Тут не воюють».

Але моїй свекрусі начхати, як там Житомир. Звісно, що в ньому тихо й глухо! Ось Київ…

«Якби не дитина, я б поїхала на Майдан», – ділюся зі свекрухою.

Вона мене підтримує: «Я – за Україну! Оце приїду та й – на Майдан! Скільки можна над нами знущатися?!».

Наші серця прагнуть підтримати тих, хто не боїться заявляти про себе як про вільних та мислячих громадян, але бачить Бог – ми лукавимо й на Майдан не поїдемо.

Говоритиму за себе: свою трирічну дитину не довірю нікому. Тим більше, що й немає надійних кандидатур на роль няньки. Хіба можна бути свідомою громадянкою і разом із тим – поганою матір’ю?

Мене тримає робота, головна перевага якої – це зарплата, яка виплачується двічі на місяць у суворо визначені дні, ніби добре відрегульований контрацептивами місячний цикл. Щоправда, тих коштів мені вистачає рівно на стільки днів, скільки йдуть місячні в середньостатистичної жінки. Біль при цьому такий же.

Та справа не в грошах. І навіть не в роботі, свекрусі, сім’ї. Мені страшно. Боюся холоду й удару в спину. Боюся, що буде з моєю дитиною, коли не повернуся вчасно. Боюся, щоб мене не обдурили романтичні опозиціонери з броньованими горлянками та вилупкуватими очима хамелеонів.

Мій чоловік – дуже далеко. Він стежить за подіями в Україні й радить кому-кому, а мені нікуди й не рипатися. Мій сценарій простий: щойно по Житомиру вдарить революційна хвиля, я за доньку – і до мами, в маленьке село, загублене в преріях Бердичівського району.

Я пишаюся тими, хто усвідомив, що він – раб і тепер прагне звільнення. Проте я – проти кровопролиття. Війни влаштовують тільки чоловіки, бо вони не знають справжню ціну життю. Її знають тільки жінки. Якби чоловіки теж народжували дітей, війн не було б у принципі.

Мені здається, що події у Києві вже переступили за грань, за якою починається відлік неповернення. Маленька війна у місті Вія…

Житомир спостерігає, що ж буде далі. Сидить собі перед телевізором, роззявивши рота, обійнявши колінця слабкими руцями. У кожного – свій бізнес, родина, плани на «майбутнє» – так, у лапках, бо яке майбутнє з такою владою та тими, хто так прагне ввірвати шмат за чужий рахунок, тобто життя-здоров’я?

Житомир застиг в очікуванні. Його хата – біля Києва. Своя хата з усіма зручностями, на столі – хліб, у холодильнику – сало. А що ще треба рабу? Скажуть – стане на коліна, скажуть – прикинеться мертвим, скажуть – розірве брата.

«Якби ти побачила, як тут живуть люди, ти вже нізащо не повернулася б до України», – каже мій чоловік.

Це потрібно побачити всім українцям. І якби наша Україна ввійшла до ЄС, а її жителі відвідали європейські країни, тоді теж настала б точка неповернення – тільки мирно.

Зміни відбудуться при будь-яких сценаріях. Як довго протягне людина, в якої хворі всі життєво важливі органи?

Хіба може жити країна, в якої всі артерії забиті корупцією, відбирає мову, спита печінка, прокур(вл)ені легені, серце б’ється тільки завдяки вприскуванню адреналіну, взятого у кредит, та ще й дурна голова?

Я вірю лише в українську душу. Бо вона завжди була вільною.