Сашко сумно дивився з вікна електрички на до болю рідне село, що під монотонний стукіт коліс із кожною хвилиною віддалялося і віддалялося. Поряд сидів молодший брат Вовчик, який міцно тримався за його руку…

       Мама знову вийшла заміж, і вони переїздять до іншого району – у село їх нового батька. Хлопчик подумки прощається зі своїми друзями, тіткою Мариною, материною рідною сестрою, зі школою. Хоча вчилися вони слабенько, але були слухняні, привітні. У школі їм було затишно. Не мали успіхів у навчанні, та завжди першими були хлопці у праці. Особливо, коли потрібно було перевезти зі шкільного городу картоплю та овочі у шкільний погріб, виорати шкільну грядку. Тітка Mарина давала Сашку свого коня Карого і вони, не поспішаючи виконували цю важливу для школи роботу.

Директор школи завжди сердечно дякував юним трудівникам, а Карого ніжно тріпав по пишній гриві, підгодовуючи його солодкою морквинкою. У такі хвилини хлопчик був дуже щасливий. Бо добрі, лагідні слова на свою адресу вони з меншим братиком у своїй вбогій оселі чули напрочуд рідко…

       Батька хлопці не пам'ятають. Мати працювала у місцевому колгоспі, а коли роботи у селі не стало, почала десь зникати ночами з дому… незабаром у їхній хатині з'явився оцей прокурений, із неприємним поглядом дядько – їх новий батько… Сашко згадав теплі губи Карого і на його великі блакитні очі непрохано навернулися гіркі сльози. Що чекає їх з братом у чужому краї серед незнайомих людей?!

       На вузенькій сільській вуличці мело. Сердито загавкав у дворі собака. Тітка Марина визирнула крізь замерзле вікно і поспіхом пішла до дверей. На порозі стояли, по вуха в снігу, посинілі від пекучого морозу та вітру, дві дитячі постаті.

       -Господи! Звідки ви взялися у таку погоду?, - встигла крикнути тітка.

       Сашко і Вовчик непоспіхом переступили поріг, замерзлими, як колоди, ногами. Тітка Марина кинулася до печі готувати гостям вечерю…

        - У новій хаті ми не прижилися, - почали стиха розповідати хлопці. – Мати народила сестричку, а за нас ніби й забула. Вся її увага була до нового чоловіка та крихітки-дочки. У школі ми теж відчували себе зайвими. Там і своїх двієчників вистачає. - Ото ми й вирішили повернутись назад додому, до рідної хати, до близьких людей і до Карого, - сумно посміхнувся, уважно вдивляючись у очі тітки Марини, Сашко.

       Мамі ми написали записку, то вона знає, де ми поділися. Переживати не буде. За літо заготовимо з коником дров, зробимо у своїй хаті ремонт і будемо з братом жити, як колись. Там і школа поряд. Їсти варити я вмію, сказав, зігрівшись і підкріпившись смачною вечерею Сашко. Якщо допоможете нам, тітонько, то посадимо й свого города. Все у нас буде своє, і все буде добре. Ми ж вас завжди слухали і допомагали, чим могли. І Карий мене дуже любить – Сашко часто закліпав білими віями. Тільки не відправляйте нас назад, до матері!