Навчатися до престижного столичного вузу Микола приїхав із невеличкого віддаленого від райцентру села. В омріяному з дитинства вузі вчився вже на п'ятому курсі.

Веселий, культурний, спортивної статури і завжди усміхнений, він позитивно виділявся з-поміж рухливої і гомінкої студентської молоді. Та й юнаків в інституті навчалося порівняно небагато серед маси красунь-студенток із різних факультетів. Спортивна гордість і надія вузу, його фотокартка прикрашала галерею кращих студентів вузу ще у фойє навчального закладу.

А в скількох дівочих серцях знаходили місце його мелодійні пісні у супроводі акордеону, його дотепні жарти, і приємна усмішка з невеличкими ямочками на обох щоках. Здавалося, що цей метелик вічно літатиме з квіточки на квіточку. Та одного разу з іншого вузу на третій курс перевелася вродлива білявка із волошковими очима – Людмила…   

Звісно, не помітити новеньку скромну красуню було неможливо. Вона -  напрочуд вродлива, трималася завжди впевнено, знала кому і що відповісти. Навчалася також на відмінно. Не один студент чи й викладач запам'ятали її ніжний погляд та посмішку.

Перше невимушене знайомство Миколи та Людмили відбулось на дискотеці в гуртожитку. Він несміливо, переборюючи підвищене серцебиття, наважився запросити її на повільний танець. Розговорились. Познайомились… Вітання, короткі розмови, а з часом – часті «випадкові» зустрічі… Незабаром зустрілися і їхні руки.

Вечірнє гамірне місто, вкрите легким, зимовим, срібним приморозком, вабило їх у незвідані далечі раніше незнайомих вузьких вуличок, мальовничих місць. Вони з нетерпінням чекали закінчення пар. Їхню швидку закоханість помітили всі, але вони не звертали уваги ні на кого. Довгими зимовими вечорами просиджували в тісній гуртожицькій кімнаті у міцних обіймах, пильно вдивляючись у вікно.

     - Дивно, так темно, а машини ще їздять.

     - Ні, вже їздять.

       Він називав її незабудкою, з перших днів знайомства.

     - Моя незабудка!, - ніжно промовляв Микола прощаючись зі своєю коханою.   

Час, як відомо, біжить невблаганно. Позаду у Миколи та Людмили державні іспити, направлення на роботу в інше місто. На новому місті йому було ніяково без своєї Незабудки. Але гарного і ввічливого хлопця одразу встигли помітити на новій роботі. Та в нього ж була Людмила… На вихідні одного тижня він їздив допомогти по господарству стареньким батькам, а через тиждень – до коханої Незабудки. Листи летіли в столицю часто, а від мобільних телефонів не можна було відірвати закоханих по декілька годин на день. Вони не боялися загубити один одного, їх хвилювала відстань між ними. Ті дні, вечори, що колись швидко пробігали, нестримно летіли в невідомість, раптом поповзли, немов черепаха. Очі, спрямовані в книжку, рядків не читали.

Микола планував іти в армію, рік служби в чині молодшого офіцера, Людмилі – залишився останній рік навчання. Перед від'їздом на службу зателефонував коханій дівчині, довго розмовляли.

     - Ваш час закінчився, - раптово пролунав у слухавці незнайомий жіночий голос. Телефоністка запитала про щось Миколу, невимушено зав'язалася розмова. Хлопець відповідав автоматично, а потім почав жартувати. Незнайомка запропонувала зустрітися.

      - Та – далеко, а я живу ось, майже поруч, у стінах цього будинку. Так тривало близько півгодини.

       Микола потрапив на службу в одну із західних областей нашої країни. Незвичний клімат, місячні, безсонні ночі… А взимку майже цілодобове електричне освітлення і сніг, сніг, сніг. Більше місяця не мав постійної адреси, але, як і домовлялися, писали одне одному листи. За цей час він отримав більше 40 листів: декілька від батьків та друзів, всі решта – від Людмили. В одному із них вона написала: «телефоністка тоді не відключила мого телефону і я півгодини слухала вашу розмову…»

       То був початок кінця. У жилах Миколи похолола кров. З часом листи надходили все рідше. Він заспокоював себе, шукав причину в зайнятості, дипломній роботі коханої. Картав себе за ту безглузду розмову із незнайомою телефоністкою.

       Одного весняного дня Миколі прийшов лист: «Я зустріла свою долю!, - було написано в ньому як і раніше акуратним почерком Незабудки…Не вірилося, в той момент йому хотілося кричати на всю округу. Очі не плакали, а хто може заборонити серцю? Молитися не вмів. На думку спала пісня незабутнього Володимира Висоцького: «…мне ветер встречный слези оботрет…»

       Невдовзі Микола прийшов із армії. Попрохав Незабудку зустрітися. Побажавши їй щасливого сімейного життя і благополуччя насамкінець сухо вимовив: «Через декілька років напиши мені листа!»

       Він також одружився. Разом із дружиною виховують двійко діточок. Має престижну роботу, визнання. Але одного дня з поштової скриньки Миколи дружина принесла лист, адресований йому. В ньому до болю акуратними літерами було написано: «Це мій останній лист. Їду в інше місто. Пробач мені. Я зламала собі життя, а тобі вдруге ламати не хочу… Будь щасливий, мій дорогий студентський друже!

      - Бувай, моя Незабудко, - миттєво спливла в його голові фраза, і він, як і раніше, повільно крокував із коханою дружиною та дітьми вузькою алейкою гамірного міста, прогулюючись на свіжому повітрі…

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.