Березневий морозяний вечір поволі огорнув тугою пеленою сутінків. На центральній засніженій вузенькій вуличці села – ні душі. В оселях – темно.

       Лише видно каганець у вікні хати та чути гучні голоси захмелілої компанії місцевих випивох, котрі майже щодня збираються  в оселі Олени, колишньої медсестри ФАПу.

  … Молода чорнява Олена із відзнакою закінчила школу, столичне медучилище, медичний університет. Вийшла заміж. Народила дво синів – Петрика і Олега. Разом із Сергієм, чоловіком, обзавелись, як і годиться у селі, чималим підсобним господарством. Чим могли, допомагали стареньким батькам, рідним, близьким , односельчанам. 

       Сергій тривав коня і ніколи не відмовляв односельцям виорати город чи привезти урожай. Вони розраховувались звичайною «ходовою» для села «валютою» - півлітрою. Відтоді поступово молода сім'я почала скочуватись у прірву зеленого змія. На численні вмовляння рідних, друзів, знайомих молоді люди не зважали. Батьки, не витримавши такого сорому, завчасно пішли у засвіти.

       Колись чепурну та доглянуту хатину Олени та Сергія все частіше почали звеселяти безтурботні хмільні компанії, друзі-п'янички. На роботі у Олени почались неприємності. Робота потребувала уваги до хворих, тактовності. А в голої у неї була лише оковита. Довелось звільнитись…

       Змарніла худорлява жінка із синцями під очима, разом із юнаком чекала біля кабінету дільничного інспектора. 19-річний, старший син Олени, залишившись без постійного нагляду і батьківської уваги і тепла, її єдина надія та опора в житті, разом і малолітніми друзями, розбивши вікно, залізли в сільський магазин та скоїли крадіжку…

       На сільській вулиці, зібравшись, гомонів гурт людей; хто обговорював останні «бої гладіаторів» у Верховній раді України, а хто – долю родини колишньої лікарки-красуні Олени.

       Раніше, скрушно хитали головами жінки, до неї за порадою звертались всі люди у селі, а тепер, чомусь, відвертаються…

Не заважай – читаю журнал!    

       Вщерть переповнена маршрутка ледве рушила із Житомира до Малина. Із навчання додому, як завжди у п'ятницю, їхали гомінливі студенти, із великими сумками «заморських гостинців» поверталися з базару бабусі. На задньому сидінні, уважно переглядаючи свіженький журнал, примостився, після тижневих курсів підвищення кваліфікації, відомий у цьому напрямку автобуса лікар – Володимир Іванович.

       Автобус набирав ходу, поступово наближаючись до рідного села. Але раптом із переднього сидіння почувся стурбований голос водія:

    - Шановні пасажири, є серед вас медик? Людині потрібна термінова допомога!

       Подібне оголошення прозвучало в салоні ще декілька разів. Проте ніхто на нього не зреагував. Певно, не хотів зайвого клопоту наприкінці вкрай «напруженого» тижня й досвідчений лікар Володимир Іванович.

     - Підеш, Володю, подивишся? – запитала лікаря знайома жінка, що сиділа поряд.

     - Ні, - розмахуючи руками, ніби відганяв надокучливу муху, буркнув лікар.  – може якійсь бабі заболіло щось у боку чи надумала родити. А мені доведеться з нею морочити собі голову.

     - Подивись хоч заради цікавості, - продовжувала жінка.

     - Такими дорожніми пригодами за двадцять років роботи я ситий по горло, - відрізав спересердя чоловік. – Не заважай, я читаю…

       На одній із автобусних зупинок хвору вже чекала «швидка». Молоду жінку забрали із автобуса і відправили до лікарні з попереднім діагнозом: серцевий напад.

       Маршрутка рушила з місця, а на задньому сидінні продовжував читати журнал, незважаючи на гучні обурення пасажирів, Володимир Іванович – шанований у селі лікар…

«Ідіть, дядьку, поки дорогу бачите!» 

       Пухнастий сріблястий сніг добре припорошив замерзлу землю навіть наприкінці березня. На шкільному погребі, що височеньким пагорбом виднівся край села, юрмився з поліетиленовими пакетами гурт дітей. У них – канікули – найкраща і найжаданіша пора учнів. Один за одним, не роздумуючи, хлопці енергійно почали шугати донизу, мов орли за здобиччю, весело викрикуючи та сміючись.

-         Ти ж можеш порвати штани та нову куртку, а батьки, напевне, за них немалі гроші віддали, - зробив зауваження знайомому сусідському хлопцю Вітьку літній шкільний охоронець.

       Хлопець блимнув з-під лоба на чоловіка і, не довго думаючи, відрізав:

-         Чого витріщився, дядьку? Ти ж, мабуть, кудись ішов? Іди, поки дорогу бачиш!..

       Від такої різкої відповіді чоловік спочатку знітився. Але потім відповів:

     - Ти як розмовляєш зі старшим? Я розповім про твою поведінку вчителям та батькам, будеш покараний.

     - Ох, налякав, - сміливо викрикнув юнак.  – Дивись, щоб ти і твої вчителі не плакали від батькових слів…

       Чоловік, зіщулившись від почутого, поволі пішов у напрямку свого робочого місця, згадуючи своє босоноге дитинство і шанобливе ставлення до старших…

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.