Долі людські. Безсонні ночі Ганни Михайлівни...

Вузька сільська стежина поволі викручується з асфальтованої дороги вглиб вулиці, на краю якої живе шанована в с.Нянівці Малинського району 89-річна жінка – ветеран праці, учасниця Великої Вітчизняної війни Ганна Михайлівна Сторожицька.

Коли під’їжджав до її чепурної хати, де квітнуть чорнобривці, майори та айстри, а неподалік розлогої яблуні рясно родять огірки та помідори, сивочола бабуся, зіпершись на ковіньку, вже виглядала гостя на порозі.

Нелегкою виявилася її життєва дорога. Багато зазнала горя: довелося хоронити сина та доньку, чоловіка й зятя…

– До Німеччини мене забрали німці 3 листопада 1942 року, -- стиха розповідає нашу розмову Ганна Михайлівна. – Тоді ворог дуже лютував у нашому краї. Але не дозволяли йому «розгулятися» партизанські загони, які створювалися а цей час у районі. Загарбники почали палити хати селян, на деревах і стовпах вішати партійців та мирних жителів, масово розстрілювати євреїв. А потім -- вивозити на примусові роботи молодих селян. Тоді в Нянівці було чимало багатодітних родин. Хто не встиг втекти чи не зміг відкупитись -- німці ловили на вулиці, по хатах, вантажили в машини й везли до Малина.

Отак у свої 15 років під голосіння рідних мене разом із 20 ровесниками забрали до райцентру. Там завантажили у вагони й повезли на захід. У тих вагонах бракувало повітря, навіть води не давали, тому доїхали не всі… 10 листопада я була вже в концтаборі, у місті Кельні. Нас зустріли виснажені невільники, а ще – їдкий, нестерпний сморід із високого димаря та довгі й темні бараки...

Відтоді безсонними ночами Ганні Михайлівні досі чується голос поліцая, котрий щоранку на перекличці називав її номер – 1033.

15-річна дівчина щодня споглядала, як з бараку, де вона проживала, виносили трупи; перебивалася баландою зі шпинату та черв'ячків, якою годували в'язнів один раз на день.

– У таборі без вихідних працював крематорій, – витираючи гірку сльозу продовжила бабуся. – Від невимовного фізичного виснаження, голоду й холоду спочатку вмирали старші та хворі люди. Про війну – куди просувався фронт, хто перемагає, -- нічого не знали. Та коли літаки почали бомбардувати місто, з'явилася надія. Я без кінця дивилася в небо й чекала, щоб літаки розбомбили це прокляте місто і наші війська звільнили нас із неволі. Однієї квітневої ночі 1945 року літаки сильно бомбили Кельн, а вранці жандарми вишикували нас у колону й погнали в бік крематорія… Першою у колоні була я. За мить до свободи стояла під дверима газової камери й чула, як транспортер відвантажує трупи людей у піч. Сліз не було. За роки перебування у таборі серце немов закам'яніло. Та раптом під'їхав есесівець і почав горлати, щоб усі направлялися до міста розбирати завали й визволяти з-під них жителів. Цей наказ і став для мене та сотні земляків рятівним. У вцілілих будинках уже висіли білі простирадла.

Жителі Кельна були дуже налякані. Ми тягали каміння, цеглу, проклинаючи ненависного ворога. Не можу забути сумну історію, коли троє наших хлопців з табору знайшли в одному з напівзруйнованих льохів уцілілу баночку варення. Увечері, після роботи, жандарми знайшли її й перед усіма в'язнями повісили хлопців за крадіжку. Двоє з цих нещасних були братами-близнюками… Через декілька днів нас, в’язнів концтабору, звільнили американські війська. Спершу вони нагодували нас і одягли. Ставились до нас добре, співчували, запрошували переїжджати до їхньої країни. Дехто погодився, але я відмовилася, бо на мене чекали Україна, мої батьки, рідна земля.

Одного дня нас вишикували на майдані. Приїхали дві вантажні машини з радянськими офіцерами і солдатами, котрі забрали нас. Наші військові з нами не церемонилися, бо вважали нас зрадниками Батьківщини. Це клеймо ми носили багато років. Привезли нас на залізничну станцію. Колишніх в’язнів завантажували до товарних вагонів і кудись вивозили. Я тримала за руку свою землячку Марусю, знову моє серце сковував страх. Один із молоденьких солдатів пошепки порадив нам не сідати у вагони, а самостійно добиратися додому. Ми й утекли…

Рівно через три роки – 4 листопада 1945 року – я повернулася з неволі додому, на рідну Малинщину. Нашу хату спалили німці. Батько і брат воювали. Пізніше вони повернулися: батько – неушкоджений, а брат Володя – інвалідом, без однієї руки та й інша була покалічена. Не жаліючи сил та здоров'я взялися всі гуртом відбудовувати хату, яка до війни стояла у гарному місці, над річкою. Важкі то були дні й роки. Скрізь – розруха та голод. Але люди, котрі пережили лихоліття війни, надіялись на краще.

У 1947 році з війни інвалідом першої групи повернувся мій однокласник Анатолій Сторожицький. Він був непоганим хлопцем і незабаром ми побралися. Все робили разом. Допомагали один одному. Довелось піднімати з руїн і місцевий колгосп, побудували й хату. Анатолій Іванович працював лісником, бригадиром і завфермою у місцевому колгоспі, на різних посадах працювала там і я. Незабаром на світ народилася донька Валюша, а потім – синок Іванко. Надія на краще майбутнє для нас і наших дітей додавала сил. Вірили, що біда вже обминатиме стороною…

Син Ганни Михайлівни Ванюша після закінчення фармацевтичного училища, пішов служити в армію, потім став військовим фельдшером. Одружився, мав двох синів. Коли приїжджав у село у відпустку, хата оживала від мелодійних звуків баяна та його чарівного голосу. Він удачею був схожим на батька – привітний, веселий. 1991 року до нас зателефонували з військкомату й повідомили, що прапорщик Іван Анатолійович загинув на Кавказі, виконуючи військове завдання. У 1991 році він вирушив на патрульній машині на сусідню заставу до хворого солдата і потрапив у засідку. Бій тривав дві години. Коли прибула підмога, автомат Вані, в якому залишилось три патрони з двох магазинів, уже мовчав…

Що тоді пережила жінка, важко уявити. Все сприймалося нею, наче у тумані: односельчани, родичі, солдати, квіти, оркестр, багато машин, закрита цинкова труна, кладовище. Сину було лише 35 років. За мужність та героїзм його посмертно нагородили орденом Червоної Зірки. Після смерті сина замкнувся в собі чоловік. Він часто ходив у поле, сидів там до ночі. Невдовзі помер і він.

Наступним випробуванням долі для Г.М.Сторожицької стала крадіжка орденів та медалей її чоловіка. Тепер кожного року на День Перемоги бабуся, гортаючи пожовклі від часу фотоальбоми, згадує про бойові нагороди чоловіка й плаче…

– Далі моє життя підтримувала донька Валя -- справжня розрада, надія на спокійну та безтурботну старість, – продовжила Ганна Михайлівна. – Вона працювала директором школи на Київщині. Була справедливою, доброю, вродливою. Заснувала в селі народний хор, який із концертами об'їздив усю Україну. Валя часто приїжджала до мене в Нянівку з чоловіком і двома доньками, допомагали по господарству. Якось Валюша подзвонила й сказала, що приїде в гості. Я чекала, виглядала, а вона чомусь так і не приїхала. Наступного дня родичі повідомили, що вони з донькою Оленою в тяжкому стані потрапили до лікарні. Їхній автомобіль зіткнувся з вантажівкою…

Два роки мучилась, отримавши важкі травми, й померла у мене на руках. Її чоловік Григорій пообіцяв Валі, що переїде до мене, щоб доглянути мене до смерті. Поховали Валюшу в рідному селі, поруч із батьком і братом. Від тяжкої хвороби у небуття пішов і Григорій. Залишилася я доживати віку одна. Тепер про мене і в селі забули: на мітинги вже не запрошують, не перевідують і учні, а Іванівський сільський голова Надія Давиденко навіть із Днем Перемоги останні роки не вітає… Видно, у керівника громади є справи важливіші.

– Добре, -- сказала Ганна Михайлівна, -- що отримую непогану пенсію, запаслася на зиму дровами, є що їсти. Двоє онуків нині живуть у Санкт-Петербурзі, є рідня – на Київщині, Житомирі, Малині. Пишаюся своїми правнуками Тетяною та Олександром. Це ниточка, яка тримає мене на світі.

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Фото автора.