Про відмінника народної освіти, колишнього вчителя молодших класів Головківської ЗОШ І-ІІ ступенів Малинського району із піввіковим стажем, учасника Великої Вітчизняної війни, 92-річну Є.Ю.Марченко порадив розповісти нашим читачам сільський голова Ігор Ярмоченко:
– Це – людина-легенда, мудрий і творчий наставник багатьох учнівських поколінь, активний житель нашої територіальної громади, – сказав Ігор Віталійович. – Нелегкою виявилась життєва дорога цієї інтелігентної, розсудливої жінки… Їй дякують за знання, досвід та материнські поради жителі села, її учні.
– 20 червня 1941 року я склала останній екзамен у педагогічній школі, – неквапливо почала розмову Єлизавета Юхимівна. – Після 22 нас одразу додому не відпускали. Більше місяця вчорашні студенти впорядковували підвальні приміщення багатоповерхових будинків обласного центру. Додому поверталися пішки. Німців у Головках ще не було. Колгоспну худобу відправляли за Дніпро, а свиней і курей розвозили по дворах односельців – так готувалися зустрічати ненависного ворога.
Незабаром німці зайняли село. Першими з боку сусідніх Пиріжок в'їхали ворожі мотоциклісти. Поводили чужинці себе дуже нахабно, грубо, зневажливо. Порядкували в обійстях селян, силоміць забираючи домашню живність, городину. Колись спокійне село огорнув сірий морок смутку та хвилювань за долю своїх рідних і близьких…
– У липні 1942 року мене разом із ровесниками із усієї області вивезли в Німеччину на примусові роботи, -- зронила гірку сльозу Єлизавета Юхимівна. – Я зі своєю подругою потрапили в місто Майсен, що за 33 кілометри від Дрездена. Тут на молодих українських невільниць чекала мученицька фізична праця. Десятеро дівчат-полісянок працювали по 12-14 годин на фабриці. Нас примушували склеювати ацетоном ящики. Працювати доводилось у протигазах. Це було невимовно тяжко. У у дівчат почалися проблеми з зором. Після лікування нас під конвоєм перевели на іншу роботу. Харчування було таким: на день видавали 100 грамів хліба, а вранці та в обід – пісний суп або буряковий борщ…
Одного разу німкені, котрі працювали з поруч, повідомили, що радянські війська перемагають і упевнено наближаються до Майсена. Через декілька днів наші справді увійшли до міста. А нас, як остарбайтерів, фашисти повезли розстрілювати у місто Дрезден. Коли підвели до огорожі, де відбувалася страта, у небі з'явились американські літаки, які розпочали масоване бомбардування. Люди тікали, хто куди бачив. Я зі своїми подругами зупинилась у приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, де проживала одна німецька сім'я, котра нас і прихистила. Радянські війська місто відступили.. Ми змушені були переховуватись у напівтемних підвалах, куди нам раз на день приносили борщ із буряків без хліба. Три дні взагалі не було що їсти. Знесилені й голодні ми сиділи й чекали смерті…
Напередодні Великодня до підвалу прибігла німкеня і сказала, що до Майсена знову підходять радянські війська. Вийшовши на вулицю, дівчата не могли стримати сліз рад радості. Із гурту наших солдатів до знесилених дівчат підбігла медсестра і сказала, що таких виснажених людей ще не бачила. З гітлерівського полону юнок звільнили у квітні 1945 року.
– Додому потрапила аж у грудні 45-го, – продовжує розповідь Єлизавета Юхимівна. – Нас відправили на допит, а потім із землячкою з Головок потрапили на роботу в їдальню. Згодом довелося розбирати електростанцію. Лише після цього нас відправили на Батьківщину.
Закінчивши Коростишівське педагогічне училище, Є.Ю. Марченко довгих 50 років (з 1946-го по 1996-ий) навчала дітлахів у Головківській школі. Уроки Єлизавети Юхимівни завжди були пізнавальними, цікавими, творчими.
За сумлінну працю у 1966 році сільського вчителя молодших класів було відзначено нагрудним знаком «Відмінник народної освіти УРСР», численними грамотами, подяками відділу освіти. Разом із чоловіком – бухгалтером місцевого колгоспу імені Ніни Сосніної Миколою виростили і дали путівку в доросле життя трьом дітям – доньці Людмилі, синам Володимиру та Анатолію, котрий уже відійшов у засвіти. Влітку приїздять у гості онуки та правнуки.
Гортаючи старі альбоми з пожовклими від часу фотокартками, Єлизавета Юхимівна бережно дістає скриньку з орденами й медалями. Найдорожчі для неї – медаль «Захисник Вітчизни», орден «За мужність».
– Ще декілька років тому Єлизавета Юхимівна приходила до нас у школу, розповідала дітям про своє нелегке життя, повоєнні будні, -- розповіла вчитель української мови та літератури Головківської школи Олена Авраменко. – Її часто можна було бачити й на всіх заходах у селі, у сільській раді. Сьогодні її доглядає син Володимир. Але вона й досі цікавиться політикою. Раніше любила читати періодику. Ми завжди черпали із зустрічей зі старшою колегою енергію, оптимізм, мудрість.
Сільській вчительці за любов, доброту, мудрі поради, недоспані ночі вдячні тисячі вихованців, які розлетілися по всьому світу. Вона цього сповна заслужила.
Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.
Фото автора.
вологість:
тиск:
вітер:
.png){kind=small}
