Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Все найкраще собі: як «Наш край» піариться на заслугах громади

18.11.2021
Малин

Історичні вигадки: про суддю Миклуху та історика Тимошенка


 «Меня часто обвиняют в том, что я незаслуженно получаю награды. Так вот, я отказываюсь от наивысшей награды Республики Зимбабве “Золотое кольцо в нос”!» (Л.И. Брежнев)

Оббігши не раз по колу не численні краєзнавчі дослідження, в деяких моментах почали з’являтися сумніви — відповідно почав придивлятися до джерел на які посилаються автори.

Не все клеїться. Хоч стаття зроблена як треба — академічно: обґрунтування, посилання, примітки, автори, та джерела бувають туманні. А ще, буває, зверху пронизано бісером — пропагандистські фразочки у стилі возвеличення «партии – нашего рулевого». Нині «бісер» перенаправлений на інші рейки, але цей «вільний стиль» прихорошування посилює сумніви.

Сумніви й втручання в «святая святих» не обійшлися без колючок, поріцанія і настанов. Настанови, щоправда, езоповою мовою.

От, написав, що Малин і Городища мають різну історію — у кожного своя. Маю зауваження.

Поглянув критично на Миклух — виявляється російські націоналісти. Зіпсував картину.

Мені рекомендують понаписувати, понапрацьовувати, понавидавати… а потім вже щось говорити. Так от, я відмовляюсь від цієї високої нагороди (як Леонід Ілліч) —  бути почесним краєзнавцем чи ще яким знАвцем. Не заслужив, і не намагаюся мати такий високий титул.

Але ж, допитливим читачем я можу залишитися? По-перше — це зручно. Знаходиш щось незрозуміле, запитуєш… Може й відповідь отримаєш. По-друге, будь-які твердження можна списати на статус сільського дурника. Це ж добре? Ніхто тобі претензій не виставляє.

Ось знову натрапив на цікаве чтиво. І знову купа запитань.

На сайті Малинського районного суду розміщено посилання на статтю «Суддя з роду Миклух». Автори: Василь Тимошенко, заступник міського голови м. Малина (у 2012 році) Житомирської області, кандидат історичних наук та Віктор Лакизюк, начальник відділу Національної школи суддів України, старший радник юстиції, заслужений журналіст України.

 І опублікована не аби де, а у «фаховому загальнодержавному науково-практичному та науково-методичному юридичному виданні «Слово національної школи суддів України». 2012 рік. Номер 1. Просмакуйте ту велич наукової науковості!

Розпочинається стаття з дуже пафосного діалогу.

«Якось під час перерви одного із засідань Київського юридичного товариства (а діялось це у вересні 1880 року1) до Сергія Миколайовича Миклухи, дільничного мирового судді Радомишльського повіту, підійшов Олександр Федорович Кістяківський — професор кримінального права Київського університету (і вже досить відомий на той час учений-криміналіст) — та мовив:

— Тепер я знаю, шановний Сергію Миколайовичу, чому переважна більшість учасників судових процесів, що відбувалися за вашої участі, не мають до вас претензій.

— Чому? — ніяковіючи у відповідь, збентежено запитав Сергій Миклуха.

— Бо ви — надзвичайно порядна людина. Дворянству багато чому є у вас повчитись, насамперед — шляхетності та коректності…

— Якщо в мені і є щось варте наслідування, високодостойний Олександре Федоровичу, то дякувати потрібно насамперед моїм батькам та більш далеким предкам, — щиро промовив Миклуха.

І по хвилині додав:

— Мої прадіди були козацької крові. А козаки вміли тримати слово. Тож і я намагаюся у них повчитися… Чи вдалося — судити не мені…»

Вау! Ось він — бісер! Але наш, український!

І прикро. Раніше я сприймав такі описи за чисту монету, а нині маю відчуття, що мене дурять.

То що ж там казав вельмишановний (справді так) Олександр Кістяківський?

У зазначеній статті є примітка 1 — Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874 — 1885): у 2 т. / упор. В.С. Шандра, М.І. Бутич, І.І. Глизь, О.О. Франко. — К., 1994. — т. 1: 1874 — 1879. — 648 с.; К., 1995. — т. 2: 1880 — 1885. — C. 198

Щоденник Кістяківського дуже цікаве чтиво, хоч і на любителя. З огляду на зазначений рік, діалог мав «відбутися» у другому томі. І можливо на сторінці 198.?

Ні. На 198 сторінці Кістяківський мандрує по Європі.

«Возвратившись домой, пили чай. В 9-ть часов пришел Патера. Посидел 10 м. В 1/2 10 ч. я отправился на вокзал. С 25 минут 11 ч. вечера до 20 минут 5 ч. утра я провел в дороге. Ночь провел дурно. Почти не спал. Било темно. Кондуктор не дал купе».

Там взагалі немає діалогів. Це опрацьовані записи однієї людини, яка нотувала своє життя й думки в щоденник.

Так, в Щоденнику згадується Миклуха.

Як от:

«Посетили меня: Познанский, Миклуха, несколько раз, Давиденко, Короткевич, Джалалов, Нежинский, Орачевский и Хроновский. Познанскому и Хроновскому дам рекомендательньїе письма для получения места».

«Посетил меня Миклуха, член Юридического общества. Беседовал о теме для доклада».

«Написал также письма: Баршевскому, Пероговскому, Никитину, Иващенку, брату Павлу, Властелице, Зеленскому, Антоновичу, Смирнову, Миклухе»…

І ще декілька згадок про написані листи. 

О, чудний слог, де ж ти!!! Де козаки, де кров, де честь? Напевно десь приховались для більш уважних читачів…

А ми пройдемось далі по юридично-козацькій статті.

Виявляється, батько Сергійка Миклухи видав на смертному одрі настанову сину, якому йшов тринадцятий рік (і в якій навіть не можна сумніватися):

«Тобі буде нелегко, синочку, — сказав Сергієві, — закон і совість не завжди в злагоді, а суддя, хоча він і жива людина, з душею та совістю, змушений неодмінно підкорятися лише закону. Це правильно, Сергію, але закон по­трібно тлумачити, проте ж і розумом, і душею, а вирок виносити в ладу з совістю. Це нелегке завдання, але втікати від нього людині-судді ніяк не­можливо, тому зваж спочатку гарненько, чи вистачить у тебе громадян­ської мужності».

«Не будемо ставити під сумнів зміст цієї розмови, про яку повідомляє до­слідниця, бо, гадаємо, що подібні настанови старшому синові перед своєю смертю Микола Ілліч Миклуха міг таки дати…» — упереджують будь-які зауваги автори статті Василь Тимошенко та Віктор Лакизюк, хоч і гадають.

А хто ж дослідниця? Йдемо до примітки… 

Виявляється стаття в газеті «День» від 2005 року «Лицар гуманізму. Українське коріння Миклухо-Маклая». Авторка Марія Бойчук

Отак. Якщо в статті гарно оформити примітку, то сумнівне джерело стає надійним та безапеляційним. 

І як тепер зрозуміти, де закінчується словоблудна есеїстика й приходить наука історія? Як вірити в щось, коли ти бачиш очевидне шулерство? Душа криміналіста Олександра Кістяківського несамовито колотиться на тому світі…

Напевно годі вже про суддю козака.

Лише нагадаю стиль Щоденників Кістяківського:

«Говорят, в “Киевлянине” Пихно, запяточннй человек, как его называет Юркевич, сделал новую выходку против меня. Об этом сказал Демченко. Даже не одобрил. Конечно, лицемерно. Меня это известие ни малейше не тронуло. В добрий час. Делаю некоторые успехи в твердости духа, испытавая уколи булавкою. Пихно мстит мне за субботнее заседание…»

Бачите? Без бісеру якось не гарно. Та й все про сєбя та про сєбя…

Читайте також — Малинські хроніки: «Сергій та Юрко Миклухи-Маклаї на головній вулиці стріляли в людей…»

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація