Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Із історії турнірів на призи Валерія Андрійцева 2012-2019 років. Статистика: команди та учасники

7.08.2020
Малин

«Іванові острови» — до 75-ти річчя журналіста


Вікіпедія нагадує про нашого колегу й наставника, заслуженого журналіста України, колишнього редактора «Малинських новин»: 10-го серпня 1945-го року на Поліссі народився Іван Іванович Вознюк.

Коли з рідної землі вже облущувалися сліди нацистських чобіт, а друга світова згасала на всіх світових теренах, він пішов у світ з Нових Новаків, що на Лугинщині. Рушив стежкою долі, яка поступово тверділа у впевнену дорогу, а згодом — і в широкий шлях.

Озираючись із горизонту 75-річчя на мапу пережитого, осмисленого і закарбованого, ніби мандрує від острова до острова. Літопис життя міг би лягти на фоліанти. А він таки і пише: про пережите, про рідну землю — її історію, людей, природу.

Шукає відповіді на вічні питання, вдивляючись у глибину віків, вивчаючи історію краю, читаючи і читаючи книжки зі своєї багатющої бібліотеки, яку збирав усе життя, озираючись і на власний досвід.

От поринув у глибокі розмисли про долі великих людей, чий драматизм ставав згодом літературними сюжетами, загадковими колізіями історії, стоячи на знаковому місці. Тут, де Ірша впадає у Тетерів, свідчить пам’ять і літописи, загинув Олег, щоб стати Віщим…

Голос віків

Довгий час древляни платили дань Києву. 900-якогось року (точну дату встановити важко) вчергове зібрав уранці Олег Віщий свою дружину варязьку і вирушив лодіями на Іскоростень, столицю древлянську. Дізнавшись про це, влаштували древляни засідку, щоб провчити зайд. Приплив Олег під вечір до місця, де в Тетерів впадає Ірша. Рікою, малинською землею, до Іскоростеня шлях довгий. Заночувати, дати перепочинок воям своїм вирішив.На березі Тетерева розбив табір.

Тут, у болоті неподалік стариці, на нього і чекала дружина із кількома сотнями вояків на чолі з молодим князем Малом. Древляни розгромили варягів і відтак рік не платили дань Києву. А Олегу, щоб стати Віщим, реабілітувати себе в очах бояр і киян, довелося лаштуватися до «походу на непокірних хозарів».

Але, імовірно, не встиг. Згідно з легендою, загинув. Від укусу змії буцім. Змією цією, втім, міг стати Ігор, що перебрав після смерті Олега владу. Як і нині, творці легенд того часу рідко називали імена організаторів убивств, указуючи на них, у кращому разі, алегорично…

Якби ж опинитися свідком тих подій! Щоб до людей донести істину, правду.

Власне, стільки років присвятив місії — писати, літописати про все, що відбувалося у нашому недавньому часові. Рідні «Малинські новини», колись «Прапор жовтня», зафіксували і описали тисячі подій та облич, щодо яких оту правду збережено і передано сучаснику і майбутнім поколінням.

Газети так потрібні людям! Бо вони і є детальним літописом. Проте яка доля районних ЗМІ?..

Останні із могікан?

Районки в Україні свідомо знищені. Поштовими тарифами і так званим роздержавленням. Брав участь у нарадах з роздержавлення і спостерігав, наскільки далекі були від преси ті, від кого залежав порятунок її.

Пробував натякнути, пояснити. То після цього мене просто не запрошували вже на подібні зібрання.

А особливо ж дивує намагання чиновників брати приклад у цих процесах із країн, які так відрізняються від України — Словенія, Естонія, Фінляндія. Інший менталітет, інший читач!

Отож маємо практично знищені районні газети. Не кажу про обласні. Бо там інша біда: не витримують вони, буває, гідного професійного рівня.

ЗМІ країн колишнього соцтабору пішли теж по кимось написаному сценарію. Проте візьмімо США. Там чомусь газети не втрачають популярності. Друковані видання виходять щодня. Є й інтернет-видання, а паперовий варіант не став менш актуальним. Газета, читання новин з друкованого носія є престижним, респектабельним. Традиція зберігається.

У нас і книзі важко вижити! Буваю на улюбленій Петрівці і спостерігаю еволюцію книжки. А яка доля чекає Петрівку після обіцянки закрити — відомо. Бо комусь та столична територія вже приглянулася. У той же час в Америці бестселери розкуповують!

Що ж у нас? Книга стала недоступною, як і районна газета, яку звикли отримувати двічі на тиждень. А нині вимушені перейти на тижневики. Ні читач, ні видавець не можуть дозволити собі розкіш тримати в руках звичну газету двічі на тиждень. Шкода, бо тижневик утрачає оперативність. Ще раз, беручи за взірець ставлення до друкованих ЗМІ в Америці, газета там була і лишається класичним надзвичайно оперативним засобом отримання інформації.

Американці без цього не уявляють життя. Отже там газета і книга потрібніші? Щойно видали Трамп чи Байден мемуари — їх розкупили!..

Інформація як вірус

Новина, проте, не має бути неякісною, агресивно, шкідливою.

Зараз все побудовано на формулі: інформація — це вірус. Вірите ви в неї чи ні, а вона залишалася з вами навіть підсвідомо, тому впливає на вас. Той вірус спонукає до дії: до агресії, до невдоволення тощо.

І медійники вміло маніпулюють інформацією. Саме медійники — не журналісти, як ми звикли називати кореспондентів, репортерів, аналітиків!

Журналіст — особливо відповідальний статус. Він осмислює факт. У медійника — інші мотивація і мета. Для нього головне — вчасно відреагувати. Тому він не замислюється, як подана ним негативна інформація діє на людей. Будь-якою ціною випередити, а не проаналізувати.

На власній сторінці у Фейсбуці намагаюся своїми публікаціями якось утихомирити людей, розрядити напругу і невдоволення, бо звідусіль звучить негатив.

Крім того, нині подача інформації супроводжується безвідповідальною неточністю. Щойно на телебаченні автор, говорячи про Румунію, заплутався, назвавши столицю то Будапештом, то Бухарестом. Це не просто помилка. Це обмеженість, зухвалість і недбалість. А буває трапляється не тільки помилка, а й неправда. Хто контролює і зупиняє ці негативні руйнівні процеси?

Панує фейк. Тому мислячі люди новин не слухають і на чисту віру брехню не сприймають. Та і телебачення не дивляться взагалі. Здебільшого тільки ті, хто мають гарну освіту й займаються самоосвітою, здатні до еволюції, осмислення.

Я теж відійшов від телебачення. Хто там? Співак, Пальчевський… Другий прекрасно почав, а зараз перетворився на балакало. Популярні канали скотилися до виконання команд: що скаже Медведчук, наприклад, те вони і виконують.

А тепер, коли є Ютуб, Телеграм-канали й інші подібні джерела, людина закономірно надасть перевагу їм. Ютуб, вважаю, взагалі витіснить телебачення.

І дійсно! Чи потрібне телебачення, де суцільним потоком ідуть передачі і фільми, що вчать насильству, вбивству? І чи варто дивуватися, що і в нас уже є випадки тероризму?

Будь-кому доступні технології терору.

Нам треба ще подолати всі ці впливи негативу і брехні. Адже цілі покоління ними заражені.

З розряду тих же явищ — відвідування проплачених мітингів. От на черговому замовному мітингу наймані учасники кричать: «Зеленський робить не так!». Зрада! Ганьба! Авжеж. Бо так вигідно тим, хто організовує мітинги і кому належать канали, які транслюватимуть цю постановку.

А як звичайному українцеві з’ясувати де правда, а де брехня?..

Материк Україна

Україна зараз не здатна на вагомий геополітичний вплив, на мою думку. Вона відіграє невелику роль. Була і лишається буфером. І всім це зручно.

Ми занедбали економіку. Доведено, що імпорт завезти дешевше, ніж налагодити власне виробництво. Тому багато галузей занепадають або їх вже взагалі немає. Можливо — і не буде.

Як не прикро, схоже, що ми повторюємо шлях Греції, де скупили все, що можна скупити за час, відколи вона у 70-х роках минулого століття отримала незалежність: і курорти, і пляжі, і виробництво опинилося в руках «доброзичливців» і «рятівників». Ми рухаємося схожим шляхом.

Зеленський не подобається? Все ж відносно. Кому не відомо, що у Верховній Раді є групи Ахметова, Медведчука, Коломойського. Кожна група тисне. І хоча Зеленський не гнеться під Коломойського, тим не менше у новинах настирливо звучить месидж, що все погано.

І справа навіть не в Зеленському. Кого б не обрали президентом! Якщо ґарант не належатиме до групи, скажімо, Медведчука, то він буде все одно поганим…

Україна таки розквітне. Через покоління, гадаю. Коли прийдуть ті, хто не знає минулої епохи.

Варто визнати, що ще нині ми експлуатуємо те, що було побудовано і вментальному, і в буквальному, матеріальному, сенсах, попереднім ладом.

У Малині що — Вайдманн? То це приватна власність. У місті і в районі, вже не Малинському, а Коростенському віднедавна, ні виробництва не збудовано, ні житла за роки незалежності. А окремі приклади є більше винятком, а не свідченням тенденції розвою.

І це при тому, що маємо працьовитий народ, який залюбки наймають на роботу в західних країнах і тій же Росії. 

І поки не прийдуть до влади справжні державники, то така тенденція триватиме ще.

Треба визнати, що ми фактично не мали держави. Перші паростки державності проявилися за княгині Ольги. Будьмо щирі, українці по своїй суті не люблять державу. Про це і Загребельний писав. А козаччина є тому підтвердженням. Навіть якщо було певне зведення законів, то держави як такої не існувало. Не сподобався пан — подамся на Січ чи до Наливайка…

Але у нас доволі гарних людей. Просто час нелегкий. До того ж ще й провокації на дразливих темах: віра, мова, ЛГБТ. А в основі маніпуляцій суспільною думкою — грошові інтереси.

Є таке поняття — еґреґор грошей. То це про нього мова. Хто найбільше заробив під час пандемії? Мимоволі виникає думка, що гамір і кампанія довкола ЛГБТ спровоковані штучно. І йдеться про мільярди, а не про кілька тисяч гривень, доступних нашій кишені та розумінню у контексті незаможного побуту. Недарма ж казав мудрий чоловік, що мішок з грошима може кого хоч прибити. А тоді вже не озираються на мораль.

Неграмотність і барбершопи

А мова наша?!. Купа іноземних слів вже пустили коріння і укріпилися назавжди. Проте нічого поганого немає, якщо запозичення доцільне і органічно функціонує у мові. Та безліч модних слів — зайві і чужі нам по духу.

Як ми боремося за чистоту мови? Ведучі на телебаченні навіть рідномовні слова вживають, не розуміючи їх значення.

Свого часу складав іспит з української академіку Білодіду. Він вчив: «Ви — повпреди української мови на селі, тому не маєте права її не знати!». Ця настанова досі звучить і спонукає до відповідального використання такого тонкого і вразливого інструменту, як мова.

Кілька прикладів: треба казати торговельний, а кажуть торгівельний. Плутають «підрядник» і «підрядчик». А перше — це підрядковий дослівний переклад вірша з однієї мови на іншу із зазначенням розміру й інших особливостей тексту. А підрядчик? То особа чи установа, яка береться за виконання робіт для замовника.

Тому українська — як іноземна для багатьох. Бо хіба можна, знаючи мову, казати: «Президент знаходиться…». Він загубився? А вживають оте кальковане з російського  «находится» — «знаходиться» у той час. коли він «перебуває»! Або — «Зеленський здійснив візити на Донбас». У своїй країні — візит? Отже для них, кореспондентів, Україна дійсно іноземна держава!

А дивлячись на те, що в багатьох чиновників і політиків діти, а то і вся родина — за кордоном, не диво, що Україна для них — теж іноземна, чужа, дбати про яку — не в їхніх інтересах.

Ще раз нагадую актуальні слова Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту! Спочатку їм відбирають мову».

Проте не можна мову й ґвалтувати законами. Щоб на цьому не будували політику.

Не лише мови стосується тотальне нехтування елементарною грамотністю на рівні шкільної програми.

У наш час трапляється, що людина працює у сфері ІТ, а таблички множення не знає! А минулу епоху характеризував тренд: освіта і самоосвіта.

Зруйнована система якісної підготовки кадрів. Як зруйнована і система влади. Пам’ятаєте: «Кучму — геть!». Потім: «Банду — геть!». Ми знищили авторитет влади. А влада теж не відставала. Знищила свою репутацію некомпетентністю, тією ж неграмотністю і неосвіченістю.

Оце нехтування базовими цінностями, естетичними й етичними нормами проявляються у всьому. Погляньте хоча б на телевізійні обличчя з сильною неголеністю. Це стиль? Ні, це зневага, на мою думку. Якщо ти вже завів борідку, то доглядай її, відвідуй барбершоп (бачте, знову іноземне слівце!). Проте носій тієї несвіжої неголеності зовсім не враховує непривабливість свого обличчя. Бо йому байдужі поміркованість й елементарна культура. А ці поведінкові установки проникають у всі вчинки і речі.

Коростенці ми?

У Малині, мабуть, немає барбершопів. Перукарень доволі. Он і в Коростені, впевнений, барбершопів немає… Та без них ще можна.

От у інших важливих елементах інфраструктури можуть утворюватися провалля, поки все налагодиться і стане звичним.

Бо ми тепер — коростенці. Треба звикати…

Ви вірите, що Коростень потягне такий великий район, який щойно утворився? Я особисто — ні. Час покаже.

Малин мав таку потугу! Наприкінці 80-х чому і постало питання про статус міста обласного підпорядкування, що у нас був стрімкий ріст ВВП і місто не могло лишатися за такого економічного потенціалу банальним райцентром.

Це вже пізніше «Прожектор», швейна й всі інші виробництва занепали. Західним виробникам було вигідно усунути такого конкурента, як паперова фабрика, скажімо. От і усунули.

Все, що можна, видоїли з Малина, з України. Як корову — додоїли до того, що вже не молоко, а кров!..

Але Малин тоді, наприкінці 80-х так сподобався столичним можновладцям, що за всі старі заслуги йому таки дали статус міста обласного значення! На хвилі потужних брендів: паперовій і оборонній промисловостях зокрема, Малин і отримав статус.

Однак майже відразу почався спад виробництва — прийшла нова епоха…

Малину, у складі якого б району він не перебував, потрібен гарний господар. Такі уже були свого часу. Один із прикладів — Анатолій Шевчук. Де б він не працював — директором школи чи міським головою, доводив, що є дбайливим господарем.

Була надія на нових, молодих, господарів міста, бо прийшов їх час! Тому я підтримував чинного міського голову. Сподівання він не виправдав, шкода.

Та і репутація у міста не завидна. Буцім тут багато підступності у відношенні один до одного...

Були надії і на молоду кандидатку до Верховної Ради. Тому й голосували люди за Тетяну Грищенко. Бо так упікся Порошенко, що проголосували б і за чорта лисого. Проте і тут ми прорахувалися.

Щодо Зеленського? Критикувати варто. Хоча оцінити об’єктивно його кроки, вибір, тактику можна буде лише з часом. Чи вміє і чи не вміє він домовлятися — теж час покаже.

Ще щодо невміння домовлятися маю міркування, продиктовані досвідом. Ось чого не вистачає більшості керівників і посадовців. Гадаєте, тоді, коли при владі були представники мого покоління, велося просто?

От стало питання будівництва нового приміщення першої школи. В області був такий чиновник, який навіть слухати не хотів — усі аргументи відкидав. Та і кошторис будівництва сягав, якщо пам’ять не зраджує, трьох мільйонів карбованців. Такі суми затверджували аж у Москві. І, буцім, Москва нізащо не дала б згоди на такий бюджет будівництва в Малині. Та і тут було знайдено компроміс. І щоб затвердити будівництво на республіканському рівні, варто було скоротити кошторис. У конкретному випадку — відмовитися від будівництва шкільного басейну. Байсейн — це добре, але не було б і школи! Так і зробили.

Завдяки вмінню домовлятися у центрі міста є і адмінбудівля...

Особлива зона?

Після чорнобильської аварії ми потрапили у постанову про розвиток малих міст. Мав бути побудований велетень машинобудівної галузі. Житла планувалося на 17 тисяч населення! Проте від цих намірів лишилася згадка — мікрорайон Баму та недобудовані корпуси виробництва.

Чи не стане вливання Малинщини в Коростенський район руйнівним фактором? Ніхто не знає. Чи зможе нинішнє керівництво міста знайти спільну мову з Коростенем? Адже це — одна із перших умов, повторюю: домовлятися. Не треба мати кілька вищих освіт, щоб уміти домовлятися.

До слова, коли раніше йшлося про укрупнення районів (а про це велася мова ще у 90-х!), то казали: «Що завгодно, тільки не Малинський район!». Нас ніхто не хотів! Не все так просто, як може здаватися…

Цю ситуацію із терреформою можна було б, якби вчасно, повернути на користь. Адже все було відомо давно. Ми, на відміну від авторів нової мапи районування України, розуміли, що Малинський район тяжіє до Київської області. Але ніхто не працював у тому напрямку! Чому? Стільки часу і можливостей було втрачено!

От й інвестори не дуже поспішають у Малин. Вони в Білорусь сусідню швидше підуть, ніж в Україну й Малин, зокрема. Інвестори добре знають ситуацію. Немає стабільності. Навіть ті інвестори, які стоять за «Ельфою» чи «ПапіМалом» зареєстровані не в Малині. Ви цікавилися такими фактами?

Треба прискіпливіше вдивлятися у явища. От, з одного боку, ми маємо у Малині банкнотку. При всій повазі, як все виглядає насправді? Це не нам, а ми зробили добре: бо у нас кадри і технічна підготовка були. А тепер ми маємо що? Проблеми з очисними. То хай би Київ у себе на Володимирській і збудував фабрику банкнотного паперу та сам вирішував проблеми екології, забруднення, водопостачання і водовідведення, пов’язані зі стратегічним виробництвом. І хай би Київ, а не ми, просився врегулювати ситуацію з очисними, що на слуху вже стільки років!

Острів Малов

Від оцього абсурду, що доводиться спостерігати, рятують книги. Там і шукаю відповіді на всі питання.

Моя бібліотека має більше чотирьох тисяч томів.

І сам пишу. вже не першу книжку.

П’ятий чи шостий раз редагую роман «Острів Малов».

Традиційно пишу до біду. Працюю за рукописом на комп’ютері набагато більше, ніж писав, коли був редактором.

Вчора, правда, приїхав син, їздили на річку Тетерів. Багато думалося на історичній території загибелі Віщого Олега. Від таких думок метушня стає другорядною і мізерною…

Але зазвичай до обіду сиджу за комп’ютером. І читаю, читаю.

Є письменники, яких хочеться перечитувати або читати із записником та ручкою, така гарна у них мова і захоплююча оповідь.

Подібним чином на мене діє Муракамі — це із останніх літературних зацікавлень. Особливо роман, назва якого російською звучить «1Q84. Тысяча Невестьсот Восемьдесят Четыре». Прочитав сам і вам рекомендую.

Або Фолкнер. Або наш неповторний і недооцінений класик Михайло Стельмах — винятковий і як філософ, і як художник слова. Він збирав слова і вислови, які побутували в живій мові.

Чи візьмімо Григора Тютюнника. Шкода, не витримав — пішов дочасно. Йому не дали премії Лесі Українки. Він був дуже вразливим митцем і не терпів неправди…

Іду поглядом книжковими полицями… Скільки перечитано! Іво Андрич, Марк Твен, Фіцджеральд… Всесвіт у крихітній квартирі.

Був особливий час, коли я міг собі дозволити купувати багато книг. Часто відвідував Петровку, як вже казав. Слідкував особливо за виданням «ЖЗЛ». І цікаве спостереження: коли був Єльцин, випускали книжки і про самого Єльцина, і всю правду про Леніна тощо. А коли став Путін, «ЖЗЛ» зійшла на радянську стилістику і кон’юнктуру…

Мандрівка триває

І хоча штучний інтелект придумали. Та ніхто не здатен розгадати механізм виникнення думки. І ніхто не здатен перевершити вплив книги, читання на людину. Через нечитання людина деградує. Книжка — найзахопливіша мандрівка!

Багато мандрував. Особливо східною Європою.

Та це було давно. Однак у дитинстві і юності, звичайно, такі речі були недоступними. От у Німеччині побував, бо служив там у війську.

А здебільшого в юності мандрував мріями. Хтозна, чи став би і журналістом…

Між іншим, перший, хто підштовхнув мене до журналістики, був Василь Скуратівський. З його спонукання написав замітку ще старшокласником.

Але ж я не став тоді так відразу журналістом. Спочатку їздив вступати до політеху. Проте не дуже прагнув туди потрапити, отож не особливо готувався. Потім працював на північному гірничо-збагачувальному комбінаті. Звідти забрали до армії.

А вже в армії писав до дивізійної газети, яка між іншим, виходила щодня. І на гонорарах у тому виданні навіть зміг собі купувати обнови. Та не в тім навіть річ. Отам і пройшов усю чорнову журналістську роботу і гарт.

Був час, навіть спортом займався. І починав учитися на будівельника в ПТУ. Проте швидко забрав документи і подався вчитися на філолога.

По природі я — трудоголік. Вже як обираю остаточно і починаю, то роблю ґрунтовно.

У літературній роботі, творчості сповідую той же принцип. Творчість тримає мене на цьому світі.

Але насамперед — сім’я. Бо щасливий дружиною, яка мене розуміє, і сином, з яким знаходимо спільні інтереси, тому завжди цікаво спілкуватися. Наше спілкування — справжня розкіш.

Пунктиром нерва

Незабутні фрагменти, вичитані колись, здатні лишатися у пам’яті півстоліття і більше, впливати на світогляд, світосприйняття.

Закарбувався у пам’яті і в серці випадок із оповідання Коцюбинського «Подарунок на іменини». Страта жінки стоїть у мене перед очима, як наче то не головний персонаж-хлопчик, а я сам там був і пережив.

Іноді фрагменти пережитого особисто теж здатні стати сюжетом книжки. Але про деякі речі не те що писати, думати досі боляче.

Згадую, як служив у групі радянських військ у Німеччині. Був тривожний час, перекривали Берлін. Європа стояла на порозі нової війни, хоча ще не загоїлися рани останньої… Стіна ділила Берлін на східний і західний.

Ми опинилися у окопах. І жили у них місяць! То був безкінечний місяць.

Може, офіцери і знали, що відбувається і буде потім. А ми, звичайні вояки, не знали. Тривале перебування в окопах і в невідомості із повним піску коміром і за коміром залишилося особливим досвідом…

Старшина нас обливав гасом, щоб не було вошей. Кожен наступний день не відтуляв завіси небезпеки і тривоги. Тому коли думаю про наших захисників на сході, розумію, чому потрібен мир. Не потрібно будь-якою ціною виборювати свою ж територію. Тут я підтримую Зеленського. Скільки ще потрібно смертей?

І зважте, що будь-яка війна закінчується миром. То чого б його не наблизити? А територія таки буде нашою. Треба часу і терпіння…

А час летить.

Карантин зашкодив навіть дістатися до Малина, щоб вчасно потрапити на похорони колеги — Миколи Проданчука. Поїхав на гробки, щоб вшанувати його, вже після… Наша людина була, малинновинівець.

Тішуся, що кілька десятків малинновинівців працюють у столичних ЗМІ.

Журналістику люблю надзвичайно. За те, що вона дарує спілкування з винятковими особистостями: від Кашпіровського до Левка Лук’яненка. Проте були зустрічі, яких більше прагнув уникнути. Так склалося, що мав спілкуватися з Петром Симоненком, але зустріч зірвалася — і добре. Бо чомусь він справив не зовсім приємне враження. А особливо зовні: при галстукові, але у сандалях. Та навіть не це головне. Просто упіймав його кілька разів на нещирості.

Найкраще враження — від Чорновола. Якби він був, то і Україна інакше рухалася б…

Записала 30 липня 2020 року Ірина Кримська.

***

 

 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація