Місцевий ексклюзив: лелека Бусик сім років живе у господарстві

Сім’я пані Алли знайшла пораненого птаха ще сім років тому. За цей час і Бусику, і його господарям часто приходилось непросто, однак вони так і не змогли відпустити один одного

Це історія про справжню людяність та велике і добре серце пані Алли Радіонової, яка разом із сім’єю живе у селі Головки Малинського району.

Здавалося б традиційна середньостатистична сім’я, однак дещо цих людей таки відрізняє від сусідів — окрім свійської птиці, вони мають у господарстві справжнього красеня-лелеку на ім’я Бусик.

Це сьогодні птах жваво розгулює подвір’ям у пошуку пригод. А от сім років все було зовсім навпаки…

«Сім років тому наші друзі із с. Пиріжки запросили нас на Яблучного Спаса на літургію у Малин. Коли повертались додому, побачили на дорозі лелеку — він вичапав із кущів і перегородив нам дорогу. Ми вийшли з авто і помітили, що птах покалічений: крило зламане, сильно травмоване око. Він молоденький був, мабуть, випав із гнізда. Шкода стало його, тому забрали із собою. Він і не пручався, в принципі. Привезли його додому, привели до порядку, обробили від усіх паразитів, промили рани.

Згодом, до нас приїхали знайомі ветеринари з Києва, які видалили йому половину крильця і око — способів врятувати це все не було, як нам сказали. Поки лікували його, то так звикли, що й відпускати його кудись вже й не могли. Адже у природньому для лелеки середовищі Бусику було б непросто жити — все-таки каліка, а тому не знати, чи міг би собі давати раду», — розповідає ІнфоМалин Алла Радіонова.

Пристосувався до нового способу життя Бусик доволі швидко. Навчився ловити рибу із відра, яке йому спеціально подавали господарі, бігати подвір’ям із куркою та навіть зимувати у наших краях.

«Спочатку не знали, як його годувати. З миски — точно не варіант, бо мали б сюжет із казки «Лисиця і журавель» (сміється — ред. ІнфоМалин). Тому, вирішили наливати у відро воду і випускати туди рибку. Так і до сих пір робимо. Живе наш Бусинка у сараї. Із курями ладнає, взимку навіть виходить із ними на вулицю», — розповідає пані Алла. 

Каже, що за сім років жодного разу із чоловіком не пошкодували, що підібрали лелеку на вулиці. Адже тепер птах — справжній член їхнього сімейства.

«Були й непрості у нас часи: я звільнилась із роботи, чоловік якийсь час також не міг працювати, бо був тільки після операції. Грошей для того, щоби годувати Бусика купленою рибою, відверто кажучи, бракувало. Але ж недарма говорять, що ми відповідаємо за тих, кого приручили. Тому я почала думати-гадати, де можна знайти додаткових коштів і взялась створювати прикраси для волосся ручної роботи. Згодом справа почала приносити непоганий заробіток. Так і склалось: колись ми врятувати лелеку, а тепер він і нас підштовхнув до такої ідеї. Символічно, чи не так?!» — пригадує співрозмовниця.

Пані Алла каже, що у них із чоловіком було чимало можливостей кудись віддати Бусика, однак ситуація завжди складається таким чином, що лелека все одно залишається жити разом із ними.

«Коли ми були у скрутному становищі, я подавала оголошення у соцмережах із проханням допомогти їжею для птаха. Адже він собі справді самостійно не може допомогти. І в цей час до мене телефонували із Житомирського притулку із пропозицією забрати його від нас. Я й слухати нічого не захотіла, адже не збиралась нікуди його віддавати. Світ не без добрих людей: тоді познайомилась із жінкою із Дніпра, яка нам дуже допомагає до сьогоднішнього дня. Наразі ми собі даємо із ним раду і проблем, дякувати Богу, не має. Думали із чоловіком, що птах всього житиме років два-три. Затягнулось на сім. Та ми й тільки раді, що все склалось саме так!» — говорить пані Алла.

Олена ПЕТРЕНКО

 * * *  

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook