Древлянський характер Володимира Москаленка

Уже 16 років Володимир Москаленко очолює коростенську громаду. Змінювалися Президенти, переінакшувалися політичні пріоритети держави, а коростенці на чотирьох виборах поспіль своїм головою обирали Москаленка. У чому ж секрети унікальності самої громади і її довіри до керівника? Про це ведемо розмову з міським головою Володимиром Москаленком.

— Володимире Васильовичу, за останні десятиліття — достатньо складні для всієї держави — Коростень не раз умудрявся зробити щось таке, що набирало всеукраїнського масштабу. У чому незвичайність цього міста?

— Сама історія древлянського краю — незвичайна. Коли мене вперше обрали міським головою, у мене виникло запитання: а чому історія міста обчислюється з 945-го року, коли на той час Коростень був уже столицею древлян, яку княгиня Ольга спалила. Очевидно ж, що це було спочатку місто, яке виросло до столиці.

Уклавши угоди з Інститутом археології АН України й профінансувавши пошукові роботи за рахунок спонсорських коштів, провели розкопки, результати яких вразили археологів: їхні знахідки перевернули уявлення самих науковців про нашу історію. А вчені зі Санкт-Петербурга дійшли висновку, що після розкопок у Коростені історію Київської Русі треба переписати, бо та, що ми знали, — недостовірна.

Але ми хотіли лише встановити істину. Академія наук підготувала доповідну записку для Верховної Ради, яка прийняла рішення про те, що місто Коростень засноване в 705 році, і в 2005 році ми святкували 1300-літній день народження міста, ведучи відлік саме від цієї дати. Це, власне, стало великим поштовхом до розвитку древлянського, коростенського патріотизму.

— І як це проявилося у практичних справах?

— У той час, як науковці проводили пошук, ми вели роз’яснювальну роботу, поставивши за мету відновити й закарбувати справжню історію древлянської столиці засобами монументального мистецтва. 2005 року побудували візитівку міста — пам’ятник князю Малу — засновнику древлянського князівства.

І ось яка цікава деталь: коли ми починали цим займатися, то 99% коростенців мало уявляли, хто такий князь Мал. Через п’ять років після спорудження пам’ятника 99%, згідно з нашим опитуванням, знали, ким він був.

— А як щодо постаті княгині Ольги? Вона ж, як відомо з історії, спалила місто?

— Так, любити її начебто ми не повинні. Але вона — державний діяч, вона віднесена до лику святих Православною церквою, принесла в Київську Русь православ’я, вона — перша християнка. І, до речі, спаливши Коростень, Ольга поїхала у Візантію, прийняла православ’я, а, повернувшись додому, приїхала в Коростень і побудувала в ньому храм.

Тому я вважав, що цю постать треба увічнити. Але думки громади розділилися: одні — за, інші — проти. Та на користь будівництва зіграло те, що православ’я сповідує прощення. Хто добріший, мудріший, — повинен прощати. І тому ми простили Ользі її гріх і пам’ятаємо її як державну людину.

— Тобто, сама громада стала співучасницею прийняття рішення?

— Ми завжди проводимо громадські слухання, радимося з громадою, перш ніж щось будувати, а не сам голова вирішує... Я завжди кажу, що можна бути дуже розумним, але не можна бути розумнішим від усіх. Принцип нормального керівника — постійно радитися з людьми, але обов’язково брати на себе відповідальність за прийняття рішень.

— І цим ви об’єднуєте громаду?

— Ми прийняли для себе рішення: будемо виховувати себе і людей на тисячолітніх історії й культурі рідного краю. Коли я вперше йшов на посаду міського голови, то взяв собі таке гасло: «Зробимо наше місто кращим на Житомирщині, в Україні, у Європі й світі». Хтось думав, що це піар. Але коли ми почали в масштабах області й економічно приростати, і по благоустрою мати нормальні успіхи — в масштабах України досягали першості, то скептиків помешало.

І зараз, якщо навіть школяра запитаєте, яке найкраще місто у світі, він обов’язково скаже: «Місто Коростень». Саме при такому вихованні, принаймні, нове покоління не вважатиме, що це лише десь там добре, а в нас — погано.

— А для чого була підкинута ідея подати позов на Київ?

— Коли свого часу в УНІАН ми проводили прес-конференцію, я сказав, що наше місто готує позов до Києва за те, що Ольга спалила Коростень. Затіяли ми це не для того, щоб підкреслити свою унікальність, а щоб привернути увагу світової спільноти до малих міст, які мають колосальну культурну спадщину. Бо Україна — це не Хрещатик, не Банкова, не Грушевського. Україна — це маленькі села, селища, міста, яких є тисячі. Ото є велика Україна.

— А як би ви оцінили те, що вам вдалося зробити за 16 років головування?

— Щонайперше і головне — удалося змінити свідомість коростенців, зробити їх патріотами. Цього раніше не було. Нас вважають «депресивною» територією, хоч і є найбільшим містом в Україні, що постраждало від Чорнобиля, живемо в третій зоні. І вирішувати якісь питання, в тому числі й залучити інвестиції, набагато важче, ніж, скажімо, Бердичеву.

Так уже сталося, що потужних лобістів, як-от у Новограді-Волинському, в нас немає. Але нічого страшного, за битого двох небитих дають. І ми самі робимо, самі об’єднуємося і знаємо, що ми — унікальні, неповторні, незламні древляни, мусимо і можемо зробити все, не сподіваючись ні на кого.

— Коростенці вас підтримують, вони — ваша гордість і сила. А як складаються стосунки у вас із обласною владою?

— У мене вони завжди були непростими — із усіма головами облдержадміністрації, а їх я пережив 11. Чому непростими? Бо я відстоюю інтереси міста. Щоразу, коли приходили нові губернатори, вони, як правило, намагалися більше дати коштів, ресурсів туди, де вони народилися, де в них є якийсь інтерес. А Коростень же після Житомира дає найбільше коштів до обласного бюджету, бо ми — промислове місто, плюс — Чорнобиль. Тому, вважаю, в цьому мають бути якісь пропорційні відносини. Ми не претендуємо, щоб нам давали більше, ні, давайте пропорційно за кількістю населення. А все інше — заробимо самі.

На цій основі в мене виникало чимало суперечок із головами облдержадміністрації. Знаєте, я завжди говорив і всім великим керівникам країни: «Для мене, міського голови, люди, які ось тут, навколо мене, — вони є моїм начальством. Президенти, прем’єри, голови Верховної Ради, губернатори — всього-на-всього чиновники, які виконують якусь функцію. Вони сьогодні є, завтра — немає. А громада була і буде».

— То місцеве самоврядування є справді дієвим?

— Так, хоча й, так би мовити, урізаним, зокрема, у містах обласного підпорядкування. Міських голів ніхто не призначає, а обирають люди, і ми перед ними підзвітні — тут уже не надуриш.

— А як налагоджуються стосунки з діловими людьми? Кожен же з них сам собі господар.

— Мені простіше тому, що до приходу на посаду міського голови я вісім років був керівником різнопрофільної комерційної структури і знаю, як непросто заробляються ці копійки. Тому я ні тоді, ні зараз нічого ні в кого не вимагаю, я лише прошу, звертаюся до патріотизму й совісті людей. Аргумент — один: ми в цьому місті живемо, тут живуть наші діти, внуки, наші колективи, за яких несуть відповідальність бізнесмени, керівники. І для них треба робити, бо інших спонсорів, навіть в особі держави, в нас немає.

Я сам, коли був у бізнесі, майже щодня комусь давав кошти на ліки, на вирішення якихось складних ситуацій. Тепер заохочую до цього й інших. Тобто, в мене принцип один: у жодному разі не тиснути, не примушувати, бо ж бувають різні ситуації. Якщо підприємство знаходиться у напівбанкрутному стані, чи не розрахувалося із заробітною платою робітникам... Що з нього вимагати? Сьогодні треба поважати бізнесмена — жителя міста, якого б масштабу його бізнес не був. У нашій громаді це виходить.

— У сьогоднішній, вкрай вибухонебезпечній, ситуації, здавалось би, й дуже міцні керівники не витримують. Як ви знаходите взаєморозуміння з жителями міста, зокрема, з тими, які проявляють особливу активність протягом останніх чотирьох місяців?

— Ми, місцеве самоврядування, — у дещо кращому стані, бо міського голову, депутатів обрала громада всього міста. І не хтось приїжджий із Києва керуватиме — кого знімати. Коростенська громада сама буде обирати чи переобирати, коли настане час.

Хоча — не без того: приходили до мене з автоматами, в камуфляжах, цікавилися, як працюю, чому не звільнив своїх заступників, чому на посаді той чи інший... Я відповідав: «Конституцію в державі ніхто не скасовував, ми все робитимемо за законом. Якщо ж на наступних виборах оберуть когось іншого, я із задоволенням передаватиму йому свій досвід. Але за вказівкою згори — кого куди поставити — у нас цього не буде».

Зараз ми створили дорадчий орган при виконавчому комітеті міськради — громадську раду. З активізацією нових політичних і громадських сил я подумав: чому б не залучити і їх усіх? Головою ради обрали бізнесмена, керівника православної громади, заступником — учителя. Людей авторитетних, а не тих, хто лише розповідає, що стояв на Майдані.

— А як склалися стосунки із представниками Майдану і «Самооборони»?

— Ми виділили представникам Майдану кімнату на першому поверсі міськради. Ідея була добра: щоб вони допомагали міліції у підтриманні громадського порядку. Коли вони поводили себе нормально, то й проблем не було. Але коли почали займатися мародерством, вимагати на базарі в людей гроші, коли стали їздити по квартирах, причому, зі зброєю, лякати жителів, то я сказав, що цього в нас не буде.

Ми підписали угоду з нашими коростенськими «афганцями» і з всеукраїнською громадською позапартійною організацією «Ніхто, крім нас», які взялися за наведення громадського порядку в місті.

— А чому не долучили до цього й «Самооборону»?

— Я пропонував і їм: укладаємо юридичну угоду і — працюйте разом із правоохоронцями. Вони відмовилися. Мовляв, «ні, у нас немає юридичної організації, нам заборонено офіційно мати справу з владою і ми не хочемо, щоб хтось знав, чим ми займаємося». Тоді я сказав: «До побачення».

— Значить, є сили, що можуть боротися із отакими патріотами?

— Звичайно. До речі, щодо тієї ж організації «Ніхто, крім нас». Кілька тижнів тому в Коростенському районі, в селі Бондарівці, було вчинено напад на поштове відділення й викрадено 24600 гривень пенсійних коштів. Так представники організації «Ніхто, крім нас», почувши про цю пригоду, поїхали в Бондарівку і зі своїх коштів видали пенсію кожній бабці — по всьому селу. Я запитував, як вони на це пішли? Відповіли, що в них є бізнес, вони не бідні, але не можуть терпіти й спокійно дивитися на отаке безчинство.

Сьогодні ж у місті спокійно і є взаєморозуміння. Ми навіть не змінювали стиль роботи чи планів, хіба що не провели якихось загальноміських традиційних заходів — все-таки в столиці відбувалися трагічні події.

— Давайте підсумуємо: у чому ж секрет успішного міського голови?

— Він — у тому, з чого ми розпочали розмову: в орієнтуванні на міську громаду, на людей. Не треба вважати, що ти ухопив Бога за бороду, що все знаєш, а в усіх справах — великих і малих — радитися з людьми.

Ще дуже важливо — підбір кадрів. У нас у державі з цим просто неподобство. Причому, і позавчора, і вчора, і сьогодні: посади продаються за гроші — це все, до чого ми доросли. Добирати ж кадри треба за професійними, діловими і моральними якостями. Хоч це й звучить високопарно, але є дуже важливим, із орієнтуванням, що людина зробила до цього, яка в неї перспектива, чи горять очі, коли йде на роботу. Чи вона порядно поводиться, чи ставиться до простої людини по-людськи, незалежно від того, яка вона за характером, знаннями, розвитком. Якщо в представника влади до таких людей немає терпіння, поваги, — нічого доброго не буде.

Треба, щоб у керівника було бажання працювати. У мене робочий день, як правило, триває у середньому 12 годин, часто — в суботу й неділю.

Якщо ти будеш прикладом для підлеглих у ставленні до справи, — будеш успішним. Відданість їй — понад усе. Бути патріотом землі, на якій живеш, навчати, згуртовувати громаду — то, переконаний, запорука успіху.

Джерело: Житомирщина Іраїда Голованова