Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Вакансії у Малині: яку роботу пропонують і скільки платять

20.07.2021
Малин

Книга почесних громадян — анахронізм чи наша традиція?


 Думки вголос про традиційну книгу почесних громадян.

Не дивлячись на проголошену 30 років тому незалежність, Україна інерційно потягнула за собою і волочить досі чимало «совкових» інституцій, законів, традицій. Тому певним чином ми досі перебуваємо у радянській (чи навіть імперській) парадигмі, сповідуючи такі речі, як НСПУ, трудова книжка та інші.

Чи можна традиційну книгу почесних громадян міста/району вважати анахронізмом, чужим шаблоном?

У самому задумі вшановувати живих земляків, вносячи їхні імена до певного почесного рангу, немає нічого поганого. Імена тих, ким ми пишаємося, тих, хто прославив місто чи район, мають бути збережені для взірця, наслідування й історії.

Однак є в історії і факт походження даної традиції, як чужої. Зазирнімо до Вікіпедії.

«Звание почётного гражданина города присваивалось по ходатайству городской думы и символизировало «исключительную форму выражения признательности и благодарности общества за деятельность на пользу города, а также дань уважения к людям, имеющим особые заслуги перед Отечеством». Города нередко предоставляли это звание различным лицам, известным своими заслугами, но как почётный титул он не был сопряжён ни с какими обязанностями».

Гаразд, російськомовна Вікіпедія — джерело некоректне. То звернімося ж до українськомовної.

Ось:

«Попередником почесного громадянства був стан «іменитих громадян», виділений зі складу міщанства у 1785 році. Вони мали певні привілеї: були звільнені від тілесного покарання; їм дозволялося мати сади та заміські двори, володіти підприємствами та морським і річковим транспортом.

У 1807 році для купців звання іменитих громадян було скасоване. Ті з купців, які не могли бути зарахованими до певної гільдії, приписувалися до нижчих станів, міщан та селян, і втрачали привілеї. Вони підлягали рекрутській повинності, мали платити подушний податок та могли отримувати тілесні покарання. Ненормальність такого стану речей спонукала міністра фінансів Є. Ф. Канкріна ще в 1827 увійти з пропозицією про встановлення особливого почесного громадянства, що й було здійснене маніфестом 1832 року».

І визначаються особливості статусу:

«Існувало два типи почесного громадянства: особисте, що поширювалося тільки на дану особу та його дружину, і спадкове, що належало і всім нащадкам.

І особисте і спадкове почесне громадянство отримувалося:

за правом народження або усиновлення;

шляхом прохання про причислення до почесного громадянства;

шляхом зарахування за особливими поданнями відповідних міністрів.

Почесні громадяни були звільнені від тілесних покарань, рекрутської повинності та подушних податків а також мали право обиратися на міські громадські посади».

Вікіпедія взяла цю інформацію не зі стелі і не висмоктала з пальця. Її надав «Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. — С.-Пб.: Брокгауз-Ефрон, 1890 — 1907».

Отже більшовики, ненавидячи царський лад і несправедливий устрій своїх колишніх гнобителів, таки переймали чимало звичок у панів, багатіїв і капіталістів, починаючи з привілеїв і закінчуючи тенденцією передавати від батька до сина становище у суспільстві, тобто зв’язки і блати. І ця почесність — саме із розряду запозичень.

Більшовики й потім комуністи називали міста, колгоспи, нерухомі і рухомі об’єкти на честь ще живих осіб правлячого режиму. Багато назв тривалий час залишалося і після їхньої смерті та падіння з п’єдесталу не без зусиль самого ж режиму.

А найприкріше, що окремі прізвища почесно сяють на табличках вулиць чи деінде всі 30 років незалежної України, котра святкуватиме у серпні цю круглу дату виходу із «єгипетського полону».

Було б добре хоча б до 40-ї річниці з того полону таки вийти…

То що з «Книгою почесних громадян» нині у нас у громаді?

Стара книга району і стара книга міста передані до міського історико-краєзнавчого музею.

Схвально.

Однак самого звання ніхто не скасовував. У Малинській міській раді і надалі є Положення про присвоєння звання «Почесний громадянин Малинської міської територіальної громади», яке не зазнало істотних змін.

Бо має ж таки бути спосіб «вписати в історію» тих, хто цю історію найактивніше творив, змінював світ на краще, давав взірець високо громадянства і відповідальності?

Добре чи ні, що така книга є? У старому вигляді вона була частково некрополем прославлених громадян, яких вже немає з нами, частково — пантеоном живих так би мовити богів різних галузей чи сфер життя, котрі і надалі зайняті діяльністю на благо міста й району, країни також або відпочивають на пенсії після активної діяльності.

Стосовно доцільності перебування того чи іншого почесного громадянина у книзі всі акценти розставить історія. Головне, що більшість їх дійсно є живим символом професійної діяльності, подвижництва чи громадянського подвигу.

Варто було у 1991 році стару книгу почесних громадян закрити і вже тоді передати до музею чи архіву, а започаткувати для новітньої історії міста — з чистого аркуша.

Та цього ніхто не здогадався зробити чи просто не захотів. Історія замовчує.

Як буде тепер — покаже час. І хто буде вписаний у статусну книгу, залежить від нас самих.

На світлинах авторки: окремі сторінки «Книги…».

Ірина КРИМСЬКА.

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація